10 клас

Урок №34

Дата: 21/02           

Спосіб горизонталей як основний спосіб зображення рельєфу на топографічних картах. Рельєфом місцевості (іл. 33.1) називають сукупність різних нерівностей на земній поверхні. Розрізняють основні форми рельєфу: гора (горб), хребет, улоговина, сідловина, лощина (видолинок). Рельєф місцевості на планово-картографічних матеріалах зображають за допомогою відповідних умовних знаків, що повинні відповідати таким умовам: докладно й точно показувати розміщення всіх форм його нерівностей, що характеризують розчленованість та уступоподібність місцевості; забезпечувати визначення висот окремих точок місцевості й перевищення цих точок над іншими; напрямок схилів та їхню крутизну; наочно зображувати рельєф, щоб найкраще уявляти справжній ландшафт місцевості.

На сучасних топографічних картах і планах рельєф зображують горизонталями, що доповнюються абсолютними позначками та бергштрихами (іл. 33.2). Спосіб горизонталей для зображення рельєфу земної поверхні запропонував в 1791 р. Жан Дюпен-Тріель для побудови карти Франції. Цей спосіб найоб'єктивніший, простий, надає змогу геометрично найточніше передати форму рельєфу та відобразити його особливості.

Іл. 33.2. Зображення рельєфу місцевості горизонталями

Горизонталі — це замкнуті лінії, що проходять через точки місцевості з однаковою абсолютною висотою. Якщо уявно розрізати фізичну поверхню Землі рівневими поверхнями, які рівновіддалені одна від одної, як це зображено на іл. 33.3 а, то кожна лінія перерізу матиме вигляд замкненої кривої і постійну абсолютну висоту; отже, вона є горизонталлю. На місцевості берегові лінії (межа води і суші) ставків, озер є горизонталями.

Іл. 33.3. Принцип зображення рельєфу горизонталями (а) і горизонталі на топографічних картах (б)

Задану віддаль h між сусідніми січними площинами називають висотою перерізу рельєфу (іл. 33.3 а). Висоту перерізу можна також визначити як різницю висот двох сусідніх основних горизонталей на карті. Основними називають такі горизонталі, які віддалені одна від одної на прийняту для даної карти висоту перерізу рельєфу. Основні горизонталі на картах позначають суцільною лінією коричневого кольору. Іноді за нормальної висоти перерізу важливі подробиці рельєфу не відтворюють, тому що вони знаходяться між січними площинами. У цьому разі на карті проводять половинні горизонталі (напівгоризонталі) через половину основного перерізу рельєфу пунктирними лініями з довжиною рисочок 4 мм і відстанню між ними 1-2 мм. Якщо подробиці рельєфу не можна зображені половинними, застосовують допоміжні горизонталі, які проводять також пунктирними лініями, тільки з коротшими рисочками, ніж у половинних (іл. 33.3 б).

Горизонталі та інші умовні знаки природних форм рельєфу зображають коричневим кольором, а штучні форми рельєфу — чорним. На картах горизонталі викреслюють суцільними лініями коричневого кольору завтовшки 0,1 мм. Для збільшення виразності рельєфу і полегшення читання карти, якщо висота перерізу рельєфу 1,5, 10, 20 і 40 м, кожну п’яту основну горизонталь з позначками, кратними відповідно 5, 25, 50, 100 і 200 м, зображають товстішою (0,25 мм) коричневою лінією. Такі горизонталі називаються потовщеними. За висоти перерізу 2,5 м потовщують кожну четверту горизонталь з позначками, кратними 10 м.

Висоту основних і потовщених горизонталей підписують цифрами коричневого кольору. Цифри пишуть так, щоб їх верх був спрямований убік збільшення висоти (підвищення схилу). Висоти основних горизонталей завжди кратні висоті перерізу рельєфу.

Горизонтальна відстань між двома суміжними горизонталями називається закладенням d (іл. 33.3 а).

Горизонталі мають такі властивості:

• усі їхні точки мають однакову абсолютну висоту, яка відрізняється від висоти точок сусідньої горизонталі на висоту перерізу рельєфу;

• усі горизонталі, що замикаються в межах аркуша карти, указують на підвищення чи улоговину, які позначають підписами відміток і бергштрихами;

• що більше горизонталей на схилі, то він вищий — за кількістю горизонталей можна визначити перевищення одних точок місцевості над іншими;

• що ближче горизонталі розміщені одна від одної, то схил є крутішим і кут нахилу місцевості більшим — за величиною закладання (за відстанню між горизонталями) можна визначити крутизну схилу в градусах;

• найкоротша відстань між двома горизонталями — перпендикуляр до них, що відповідає напряму найбільшої крутизни. Отже, напрям схилу в кожній його точці перпендикулярний до горизонталей;

• вододільні лінії та осі видолинків перетинаються горизонталями під прямим кутом;

• горизонталі на карті не перетинаються (за винятком зображення найбільшого уступу) і зберігають подібність відповідних їм ліній на місцевості, утворених у результаті уявного перерізу рельєфу площинами.

Іл. 33.4. Зображення типових форм рельєфу горизонталями: 1 — гора (висота); 2 — хребет; 3 — котловина; 4 — лощина; 5 — сідловина

Отже, горизонталі на карті точно передають форми рельєфу, їхнє розміщення та поєднання. Зазначмо, що горизонталі не дають наочного просторового уявлення про рельєф місцевості. Гора зображується замкненими горизонталями (іл. 33.4.1) й котловина (іл. 33.4.3) зображується такими самими замкненими горизонталями, і відрізнити їх можна тільки за напрямком схилів. Для цього на одній або кількох горизонталях проводять скат-штрихи (бергштрихи) убік пониження схилу. Хребет (іл. 33.4.2) і лощина (іл. 33.4.4) зображуються горизонталями, що мають витягнуту форму: у хребта — убік пониження, а в лощини — підвищення. У хребта скат-штрихи проводять від горизонталі з випуклої сторони, а в лощини — з увігнутої (іл. 33.4). Сідловина зображується горизонталями, які з двох боків позначають вершини, що розходяться у протилежних напрямках (іл. 33.4.5).

Скелі, урвища, круті схили ярів, ями, кургани тощо зображують на планах і картах зубцями, а насипи і виїмки залізничних ліній — рисками.

Визначення абсолютних і відносних висот за топографічною картою. Крім горизонталей, рельєф на картах зображають відмітками абсолютних висот характерних точок рельєфу — вершин гір чи горбів, дна улоговин, сідловин, тальвегів, перегинів схилів. У поєднанні з горизонталями відмітки висот полегшують визначення за картою напрямів схилів, перевищень тощо.

Абсолютною висотою точки місцевості називають її висоту в метрах_над рівнем моря. За початок відліку висот на картах беруть рівень Балтійського моря (нуль кронштадтського водомірного посту). Висоти в метрах над рівнем моря, підписані на картах, називають відмітками. Позначають їх арабськими цифрами біля характерної точки з точністю до 0,1 м. Перевищення однієї точки місцевості над іншою називається відносною висотою; вона може бути одержана як різниця абсолютних висот точок (іл. 33.5).

Висоти точок місцевості над рівнем моря (абсолютні висоти) визначають по карті за допомогою відміток висот горизонталей і прийнятої на карті висоти перерізу рельєфу.

Якщо точка розміщена на горизонталі, то її абсолютна висота дорівнює значенню відмітки цієї горизонталі. Наприклад, на іл. 33.6 горизонталь з відміткою 200 проходить через сарай. Це означає, що сарай розміщений на висоті 200 м.

Іл 33.5. Абсолютній відносні висоти точок

Іл. 33.6. Визначення висот і взаємного перевищення точок по карті

У разі, коли горизонталь не має підписаної відмітки, її значення визначають за відмітками інших горизонталей або висот точок місцевості. Наприклад, потрібно визначити висоту точки місцевості, на якій перебуває окремий камінь (іл. 33.6).

Умовний знак окремого каменя розміщений на горизонталі без відмітки. Штрихи (покажчики схилів) на горизонталях показують, що схил знижується убік струмка. Ліворуч від горизонталі з окремим каменем знаходиться стовщена горизонталь з відміткою 200. Висота перерізу дорівнює 10 м. Отже, горизонталь, яка проходить через умовний знак окремого каменя, має позначку 190, яка і є висотою точки.

Якщо точка розташована між горизонталями, то її абсолютну висоту визначають за значенням відмітки висоти однієї із цих горизонталей. Для цього до значення відмітки висоти горизонталі додають або від неї віднімають (залежно від положення точки щодо горизонталі) ту частину висоти перерізу, на яку точка віддалена від горизонталі.

Наприклад, потрібно визначити висоту розвилки польових доріг (іл. 33.6). Точка розміщена приблизно на 3/4 величини закладання від нижньої горизонталі, що має відмітку 220, і на 1/4 — від верхньої горизонталі з відміткою 230. Висота перерізу рельєфу дорівнює 10 м. Унаслідок цього поправка до нижньої горизонталі становить 7,5 м, а до верхньої горизонталі — 2,5 м. Додавши поправку до значення відмітки нижньої горизонталі або віднявши її від значення відмітки верхньої горизонталі, отримаємо висоту точки на розвилці доріг:

Взаємне перевищення точок місцевості визначають як різницю їхніх абсолютних висот. Наприклад, перевищення висоти з відміткою 236,3 над оз. Глибоке (з відміткою 177,8) становить 236,3 м - 177,8 м = 58,5 м (іл. 33.6).

Відносні висоти (глибини) обривів, рівчаків, вимоїн, насипів, виїмок визначають за значеннями підписів, що стоять поряд з умовними знаками.

Визначення зон видимості. Під час вивчення умов спостереження і маскування по карті командирам підрозділів необхідно визначати взаємну видимість точок і поля невидимості. Цей параметр визначають, вибираючи спостережні пункти, вогневі позиції, приховані підступи, а також коли треба встановити поля невидимості в секторі спостереження або визначити, як проглядається місцевість з імовірних спостережних пунктів супротивника.

Розглянемо способи визначення взаємної видимості точок за картою. Під час визначення взаємної видимості точок за картою треба взяти до уваги не лише позначки висот над рівнем моря, але і висоту місцевих предметів (лісу, кущів, будівель тощо) над рівнем землі. Такі дані беруть або з карти (надписів), або за даними розвідки місцевості.

Взаємну видимість точок визначають за картою одним із таких способів.

Спосіб зіставлення висот точок. Визначення за картою взаємної видимості зводиться до того, щоб, не перебуваючи на місцевості, встановити наявність перешкод (топографічних елементів місцевості) у напрямку між точкою спостереження і об’єктом (ціллю). Користуючись горизонталями, розглядають за картою рельєф місцевості вздовж напрямку, за яким передбачається вести спостереження, і встановлюють, які нерівності або місцеві предмети можуть закривати видимість. Потім визначають по горизонталях абсолютні висоти спостережного пункту, можливого укриття і цілі.

Іл. 33.7. Укриття нижче спостерігача (СП) і цілі (Ц)

Іл. 33.8. Укриття вище спостерігача (СП) і цілі (Ц)

Іл 33.9. Укриття нижче спостерігача (СП), але не вище цілі (Ц)

Іл. 33.10. Наявність взаємної видимості точок на одному схилі залежно від форми схилу

Для визначення взаємної видимості доцільно використовувати такі правила:

• якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) немає пагорбів або місцевих предметів, які мають позначки, що перевищують величину позначок (СП) і (Ц), то видимість між цими двома точками є (іл. 33.7);

• якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) є укриття (У), яке має більшу за величиною позначку, ніж відмітка СП і Ц, то видимість між СП і Ц відсутня (іл. 33.8);

• якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) є укриття (У), яке нижче СП, але вище Ц, то видимості між спостерігачем і ціллю може і не бути (іл. 33.9); у цьому випадку наявність видимості залежить від віддалення укриття (У) від цілі (Ц); що ближче таке укриття (У1) до цілі, то більше воно буде закривати видимість цілі, і навпаки;

• якщо точки розташовані на одному схилі, то видимість між ними буде залежати від форми цього схилу (іл. 33.10), на рівному і вигнутому схилах всі точки звичайно спостерігаються, якщо не перешкоджає рослинність або місцеві предмети, а на випуклому і хвилястому схилах такої видимості може і не бути.

Іл. 33.11. Визначення взаємної видимості точок побудовою трикутника

У певних випадках взаємну видимість точок визначають легко, без використання будь-яких обчислень або графічних креслень. Це можливо за умови, що між спостерігачем і ціллю немає пагорбів і місцевих предметів.

Однак на практиці не завжди буває можливим визначити взаємну видимість так, як у вказаному вище прикладі. Стосовно окремих пагорбів і місцевих предметів може виникнути сумнів щодо їх перешкоджання взаємній видимості. У таких випадках питання про наявність взаємної видимості необхідно вирішувати шляхом графічних креслень, застосовуючи спосіб побудови трикутника або побудови скороченого профілю.

Якщо висота укриття перевищує висоту спостережного пункту, але є меншою, ніж висота цілі, або навпаки, видимість цілі встановлюють побудовою трикутника (іл. 33.11).

Визначення і позначення на карті полів невидимості. Полями невидимості називають закриті ділянки місцевості, яких не видно з пунктів спостереження. Залежно від наявності часу їх визначають приблизно (без графічних креслень) або способом побудови профілів місцевості. Ця задача полягає в знаходженні кордонів полів невидимості.

Наближене визначення полів невидимості. Спочатку на карті визначають і виявляють у напрямку спостереження ті об’єкти місцевості, які можуть заважати огляду. Потім окомірно визначають і проводять на карті найближчі до спостерігача межі полів невидимості. Ці межі зазвичай збігаються з лініями вододілів, узліссям, околицями населених пунктів. Згодом також окомірно встановлюють дальні межі невидимості за цими укриттями, тобто встановлюють положення точок місцевості за висотою відносно променю зору, який проходить від спостерігача через верх укритті в. Якщо треба, для визначення дальніх меж полів невидимості використовують спосіб побудови трикутника або спосіб обчислення.

Поля невидимості, визначені за картою, уточнюють потім на місцевості.

Спосіб побудови профілів місцевості дає змогу найточніше позначити на карті поля невидимості. Профілем називають креслення, яке зображає переріз місцевості вертикальною площиною. Напрямок на карті, уздовж якого будують профіль, називають профільною лінією. Наносять профіль на міліметровому або розграфленому папері (іл. 33.12).

Іл. 33.12. Побудова повного профілю

Якщо побудувати на карті поля невидимості в секторах спостереження з кількох спостережних пунктів, то отримаємо загальну картину полів невидимості в даній смузі місцевості, ділянки, які не проглядаються із жодного спостережного пункту, рекомендовано зафарбувати кольоровим олівцем: червоним — у розташуванні супротивника, синім — у нашому розташуванні (іл. 33.13).

Іл. 33.13. Визначення та позначення полів невидимості на карті

______________________________________________________________________________________________________________

Урок №32-33

Дата: 15/02           

Загалом топографія - це наука, що вивчає засоби вимірювання місцевості й відображення її на папері у вигляді планів і карт. Військова топографія - розділ топографії, що визначає розробку засобів вивчення і розвідки місцевості з метою використання її в бойових умовах.

У бойових умовах солдатові доводиться діяти на різній місцевості. Він повинен сам визначати ціль і відстань для стрільби, напрямок руху, місце перебування та ін. Вивчення військової топографії сприяє розвитку таких важливих рис, як спостережливість, точність, увага, вміння аналізувати свої спостереження і робити висновки про можливий вплив місцевості на виконання бойових завдань.

Уміння кожного військовослужбовця впевнено орієнтуватися на незнайомій місцевості за картою та без неї, вдень і вночі, виконувати розрахунки за допомогою топографічних і спеціальних карт, а також аерофотознімків місцевості та сучасних засобів супутникової навігації для ведення точного вогню по цілях противника - це та основа, на яку опирається високий польовий вишкіл військ.

• Український військовий - оператор БПЛА - запускає планер для спостереження за ходом бойової операції

Військова топографія є важливою і невід'ємною складовою польового вишколу військ, тобто уміння підрозділів у бойових умовах успішно застосовувати сучасне високоточне озброєння та бойову техніку на незнайомій, складній для орієнтування місцевості за різної погоди, будь-якої пори року та часу доби.

У сучасному швидкоплинному і маневреному бою вдале використання місцевості забезпечує своєчасне та ефективне здійснення заходів із захисту особового складу та бойової техніки від новітньої високоточної зброї противника. Вміле використання місцевості значною мірою сприяє підвищенню можливостей своїх військ щодо маневру приховано та несподівано наносити удари по противнику й більш ефективно застосовувати всі види сучасного високоточного озброєння і бойової техніки.

Успіх у сучасному динамічному бою забезпечує саме високоточна зброя, ефективність застосування якої зумовлена використанням лазерних далекомірів, супутникових систем навігації, безпілотних літальних апаратів тощо. Усі військовослужбовці повинні мати відповідний рівень знань та володіти практичними навичками, які надає їм військова топографія для забезпечення успіху в різних видах бою і на будь-якій місцевості. Власне, цим і пов'язана військова топографія з тактикою, вогневою та спеціальною підготовкою й іншими навчальними дисциплінами.

Місцевість - це частина земної поверхні з усіма її елементами: рельєфом, ґрунтами, водами, рослинністю, шляхами сполучення, сільськогосподарськими і соціально-культурними об'єктами. З погляду військової топографії, місцевість є одним із елементів бойової ситуації. Місцевість поділяється:

• за особливостями рельєфу - на рівнинну, пагорбкувату, горбисту;

• за ступенем пересічення - на слабкопересічену, середньопересічену, дуже пересічену;

• за прохідністю - на легкопрохідну, прохідну, важко прохідну, непрохідну;

• за умовами спостереження і маскування - на відкриту, напіввідкриту, закриту;

• за природними умовами - на пустельну, степову, лісисту, лісисто-болотисту.

Рельєфом називають сукупність нерівностей поверхні суходолу, дна океанів і морів.

Природні та виготовлені людьми об'єкти на земній поверхні - це місцеві предмети, що використовуються у військовій справі для визначення місцевості, орієнтування, цілевизначення й управління військами в бою. До місцевих предметів належать: населені пункти, промислові та сільськогосподарські підприємства, рослинний і ґрунтовий покрив, берегова лінія великих за площею акваторій, ріки, озера, канали, об'єкти шляхів сполучення і зв'язку.

Надзвичайно важливим для виконання бойових завдань є орієнтування на місцевості - це визначення свого місцезнаходження, положення топографічних і тактичних об'єктів на місцевості стосовно сторін горизонту, рельєфу і місцевих предметів, розміщення своїх військ і військ противника.

Уміння швидко й точно орієнтуватися на місцевості дає змогу успішно виконувати бойове завдання на невідомій місцевості, в лісі та в умовах обмеженої видимості.

Орієнтуватися на місцевості можна за допомогою топографічної карти та без неї. Орієнтуючись на місцевості без карти потрібно визначити сторони горизонту.

Залежно від характеру місцевості, часу доби та видимості сторони горизонту визначають за компасом, за допомогою програм у смартфонах, смарт-годинниках чи військових планшетах, за допомогою GPS-навігатора. Також легко навчитись орієнтуватись за сонцем і годинником, за Полярною зіркою, за ознаками місцевих предметів та іншими способами.

• Визначення сторін горизонту за сонцем і годинником а) до полудня; б) після полудня

Для визначення сторін горизонту за компасом, принцип дії якого окреслений властивістю намагніченої стрілки, розташованої вздовж магнітного меридіана північ - південь, потрібно спочатку сумістити мушку з нульовою поділкою лімба, потім встановити компас у горизонтальне положення і, повертаючи компас, сумістити північний кінець магнітної стрілки з нульовою поділкою лімба. У зорієнтованому положенні компаса напрямок стрілки на нульову поділку лімба і буде напрямком на північ. Визначивши напрямок на північ, легко визначити й інші сторони горизонту: у протилежному напрямку буде південь, праворуч - схід, ліворуч - захід.

• Визначення сторін горизонту за Полярною зіркою

Запам'ятайте правильний алгоритм дій для визначення на місцевості сторін горизонту за Полярною зіркою.

Для визначення сторін горизонту за положенням сонця досить знати, що воно приблизно знаходиться: о 7.00 (влітку - о 8.00) - на сході, о 13.00 (14.00) - на півдні, о 19.00 (20.00) - на заході.

Також можна орієнтуватись за Полярною зіркою. Уночі напрямок меридіана можна визначити за Полярною зіркою, яка завжди розміщена в напрямку на північ. Отже, якщо стати обличчям до Полярної зірки, то перед нами і буде північ. Полярна зірка знаходиться в сузір'ї Великого Воза, яке складається із семи яскравих, широко розміщених зірок. Треба уявно продовжити пряму, що проходить крізь дві крайні зірки Великого Воза, на відстань, приблизно у п'ять разів більшу за відстань між ними. У кінці цієї прямої легко знайти Полярну зірку і зірки Альфа і Бета Великого Воза.

Орієнтиром називають місцевий предмет (об'єкт), який виділяється і який добре видно, або елемент рельєфу, який використовують у військах для визначення місця свого знаходження, напрямку руху, для цілевизначення, керування підрозділами та вогнем у бою.

Визначення сторін світу за різноманітними ознаками є менш надійним, ніж описані вище способи. Але більшість цих ознак пов'язана з положенням місцевого предмета щодо сонця.

Мурашники майже завжди знаходяться з південного боку від дерева, пенька чи куща.

Трава у північних околицях лісу, у північній частині луків, а також з південного боку біля деяких дерев, пеньків, великих каменів, як правило, густіша.

Кора деяких дерев із північного боку грубша, інколи покрита мохом. Якщо ж мох росте по всьому стовбуру, то на північному боці його більше, особливо біля коріння.

Мох покриває велике каміння і скелі з північного боку.

Сторони світу можна ще визначити за такими ознаками: вівтар православних церков завжди звернений на схід, дзвіниці - на захід; хрести на банях церков зорієнтовані на північ-південь, а піднятий кінець поперечної перекладини вказує на північ; вівтарі костьолів звернені на захід; кумирні звернені на південь.

Зорієнтувавшись на місцевості та визначивши сторони горизонту, солдат доповідає про своє місцезнаходження стосовно місцевих предметів, називає місцевий предмет, біля якого він безпосередньо перебуває, і відстань до орієнтирів, за якими він визначив сторони горизонту.

Наприклад: "Перебуваю на північній частині узлісся: на північ 1600 м - роздоріжжя, ближче 600 м - зруйнована хата, на захід 1700 м - ґрунтова дорога, на схід 1800 м - окремі дерева".

За орієнтирами командир підрозділу може ставити бойові завдання підлеглим, наприклад, спостерігачу: «Спостерігати в секторі: праворуч орієнтир вісім - "Труба заводу", ліворуч орієнтир чотири - "Руїни"", - або кулеметнику: "Сектор вогню: праворуч орієнтир два - "Курган", ліворуч орієнтир чотири - "Руїни"».

Якщо доводиться пересуватися незнайомою місцевістю - без шляхів, у лісі, вночі, в тумані, без видимих орієнтирів, а карти немає, то напрям руху можна визначити за магнітним азимутом за компасом. Азимут - це кут між площиною точки спостереження і вертикальною площиною, що проходить через цю точку і спостережуваний об'єкт.

Залежно від меридіана, від якого здійснюється відлік кута, розрізняють істинний (астрономічний), геодезичний і магнітний азимути. Визначають азимут від північного напрямку щодо меридіана за рухом годинникової стрілки від 0° до 360°.

Азимутом також користуються для визначення цілі, орієнтування на місцевості, підготовки даних для артилерійської стрільби.

Щоб рухатись за азимутами, виходячи із завдання та відповідного напрямку шляху, треба попередньо вибрати маршрут руху і визначити азимут кожної ділянки шляху - від одного повороту до іншого, а також відстань, яку треба пройти по кожному з цих напрямків, щоб вийти до зазначеного пункту. Таким чином, рух за азимутом полягає в умінні знайти за допомогою компаса зазначений або накреслений напрямок і, дотримуючись його, вийти до потрібного пункту.

Для визначення напрямку до місцевого предмета користуються магнітним азимутом, яким називають горизонтальний кут, що вимірюють за годинниковою стрілкою від північного напрямок меридіана до напрямку на предмет - від 0° до 360°.

Щоб визначити магнітний азимут на місцевий предмет за допомогою компаса, потрібно стати обличчям до цього предмета і зорієнтувати компас, потім, утримуючи компас у орієнтованому положенні, встановити візир так, щоб візирна риска - проріз - мушка збігалися з напрямком на місцевий предмет. У цьому положенні позначка на лімбі проти покажчика біля мушки - це величина прямого азимута на місцевий предмет.

Зворотний азимут - це напрям від місцевого предмета до свого місцезнаходження. Від прямого азимута він відрізняється на 180°.

Щоб визначити зворотний азимут, треба до прямого кута додати 180° - тоді, коли він менший 180°, або відняти 180°, якщо він перевищує 180°.

Під час руху за азимутом потрібно знати магнітні азимути з кожного пункту на маршруті руху та відстані між пунктами руху "в парах кроків" - "п-кр." (у людини середнього зросту два кроки приблизно дорівнюють 1,5 м). Ці показники командир відділення й оформляє у вигляді схеми маршруту руху або таблиці.

Коли переходять від одного пункту до іншого, то дотримуються напрямку на орієнтири, а відстань підраховують "у парах кроків". На початкових зворотних пунктах за визначеним азимутом за допомогою компаса знаходять напрямок руху. В цьому напрямку вибирають і запам'ятовують або більш віддалений орієнтир (допоміжний), або розміщений ближче до зворотного пункту маршруту руху (проміжний) орієнтир. Якщо з проміжного орієнтира не видно зворотного пункту, то визначають наступний орієнтир.

Уночі як проміжні (або допоміжні) орієнтири використовують силуети місцевих предметів, вогні, яскраві зірки. Якщо такої можливості немає, то компас із вільно опущеною стрілкою весь час тримають перед собою в орієнтованому положенні, а за напрямок руху приймають пряму, що проходить через проріз мушки.

Якщо під час руху за азимутом на відкритій місцевості на шляху виникне якась перешкода, то потрібно запам'ятати орієнтир на протилежному боці перешкоди в напрямку руху, визначити до нього відстань і додати її до пройденого шляху. Опісля, обійшовши перешкоду, підійти до вибраного орієнтира і, визначивши за компасом напрямок шляху, продовжувати рух.

• Обхід перешкод:

а - протилежний бік перешкоди видно; б - протилежний бік перешкоди не видно

• Схема для руху за азимутами

На закритій місцевості чи в умовах обмеженої видимості (ніч, туман) обхід перешкоди можна здійснювати за компасом таким чином: дійшовши до перешкоди (точка 1), визначити за компасом азимут нового напрямку руху вздовж перешкоди праворуч або ліворуч і продовжувати рухатися за цим азимутом, вимірюючи відстань, до кінця перешкоди (точка 2); у точці 2 записати пройдену відстань (1-2) і визначити напрямок за початковим азимутом, зробити поворот і рухатися на точку 3 (кінець перешкоди), рахуючи кроки; прийшовши в точку 3, рухатися ліворуч (праворуч) до точки 4 за зворотним азимутом до напрямку 1-2, поки не буде пройдено шлях, що дорівнює відстані між точками 1 -2; у точці 4 визначити напрямок за початковим азимутом і продовжувати рух за ним, додавши до пройденої відстані довжину відрізка 2-3 (ширину перешкоди в напрямку маршруту).

Окомірний - простий і швидкий спосіб визначення відстаней, але його точність залежить від величини відстані, яку визначають, умов спостереження і досвіду спостерігача. У досвідченого спостерігача помилка у визначенні відстані 1 км становить 10-15 %, у недосвідченого - 30-50 %. Зі збільшенням відстані збільшується і помилка. Тому вміння впевнено і швидко визначати відстані до цілей противника - важлива вимога ведення сучасного динамічного бою.

Визначаючи відстань, важливо пам'ятати:

• великі та чіткі предмети здаються завжди ближчими;

• під час спостереження вгору здається, що предмети ближче, а вниз - далі;

• якщо між спостерігачем і предметом немає інших об'єктів, здається, що він ближче, якщо є - далі;

• під час спостереження через водні простори, лощини та інші зниження рельєфу відстані здаються меншими;

• під час спостереження в ясний сонячний день предмети здаються ближчими, ніжу похмуру погоду чи сутінки;

• предмети яскравих кольорів (червоного, жовтого, білого) здаються ближчими, ніж предмети темних кольорів (чорного, синього, сірого);

• група людей здається завжди ближчою, ніж одна людина на такій самій відстані;

• людина, яка лежить, здається, що знаходиться далі, ніж людина, яка стоїть;

• на рівній та одноманітній місцевості (в лузі, полі, на снігу) предмети здаються ближчими.

Відстані вимірюють, порівнюючи зданими таблиці (див. вище).

Визначення відстаней за лінійними розмірами предметів. Лінійкою на відстані 50 см від очей вимірюють у міліметрах висоту предмета, який спостерігають. Висоту предмета в сантиметрах ділять на кількість міліметрів на лінійці, що закривають предмет; результат множать на постійне число 5 і отримують відстань до предмета в метрах.

Наприклад, сільський будинок висотою 6 м затуляє на лінійці відрізок 10 мм, а вишка висотою 20 м - 5 мм. Отже, відстань до будинку - 300 м, до вишки - 2 000 м. Для впевненого використання у бойовій практиці цього способу потрібно знати розміри деяких місцевих предметів, бойової техніки противника та ін. Наприклад, легко запам'ятати, що середній зріст людини - 1,7 м. Відстань між стовпами лінії зв'язку - 60 м, висота яких 6 м. Такої ж висоти і будинки сільського типу, а один поверх багатоповерхівки - 3 м. Висота вантажного автомобіля - 2,5 м; така ж висота і танка, а його довжина та ширина - 6 і 3 м відповідно. Таким чином, якщо вогнева точка противника знаходиться на даху багатоповерхівки, один поверх якої закривають 6 мм на лінійці, то відстань до цілі буде 250 м, а якщо противник веде мінометний обстріл з позиції поряд із сільським будинком, який закривають 5 мм на лінійці, то відстань відповідатиме 600 м.

Визначення відстані за співвідношенням швидкості звуку і світла. Звук розповсюджується у просторі зі швидкістю 330 м/с, або 1 км за 3 с, а світло - миттєво. Таким чином, відстань у кілометрах до місця, де пролунав постріл, дорівнює числу секунд, які пройшли від моменту спалаху до моменту, коли був почутий звук пострілу, поділеному на 3. Наприклад, спостерігач почув звук пострілу через 9 секунд після спалаху гармати. Відстань до місця спалаху: D = 9:3 = 3 км.

Визначення відстані на слух. Безвітряної ночі нормальний слух людини джерело шуму почує на відстані, вказаній у таблиці.

Важливим правилом сучасного військового мистецтва є використання супутникових систем навігації та застосування дронів - БПЛА.

Відстані між об'єктами за картою визначають такими способами.

Лінійкою вимірюють відстань між об'єктами в сантиметрах і множать число сантиметрів на величину масштабу. Наприклад, якщо на карті масштабу 1:50 000 відстань між об'єктами - 8,6 см, то відстань між об'єктами на місцевості - 4 300 м.

Циркулем вимірюють короткі відстані. Ніжки циркуля ставлять у головні точки умовних знаків об'єктів, між якими визначають відстань, і, не змінюючи розхилу циркуля, прикладають його до лінійного масштабу. Кроком циркуля вимірюють відстані, які перевищують довжину лінійного масштабу. Для цього беруть за масштабом розхил циркуля, який відповідає якому-небудь цілому числу кілометрів або метрів, і таким "кроком» проходять на карті відстань, яку потрібно визначити, ведучи рахунок перестановок ніжок циркуля.

Курвіметром, пристроєм для вимірювання відстаней на карті, можна виміряти відстань дуже точно. Стрілку курвіметра встановлюють на нульову поділку, а потім коліщатком проводять по вимірюваній звивистій лінії зліва направо або знизу вгору: отриманий відлік у сантиметрах множать на величину масштабу карти.

Визначення прямокутних координат об'єктів (цілей) за картою. На топографічні карти наносять лінії координатної сітки - сітки квадратів, утвореної горизонтальними і вертикальними лініями, які проводять через 4 см або 2 см, що відповідає певній кількості кілометрів на місцевості. Тому координатну сітку ще називають кілометровою сіткою, а її лінії - кілометровими. На карті масштабу 1:25 000 координатну сітку проводять через 4 см, що відповідає 1 км місцевості, а на картах 1:50 000, 1:100 000 і 1:200 000 - через 2 см (відповідно 1 км, 2 км та 4 км на місцевості).

Прямокутні координати об'єктів на карті визначають циркулем за допомогою лінійного масштабу, офіцерською лінійкою або координатоміром від відповідних кілометрових ліній.

• Електронна ручка-курвіметр

• Вимірювання відстаней курвіметром

Наприклад, для визначення прямокутних координат церкви у квадраті 8008 (мал. а) потрібно:

1. Визначити відстань від нижньої горизонтальної лінії кілометрової сітки 6080 до церкви.

2. Визначити відстань від вертикальної лінії кілометрової сітки 4308 до церкви. Прямокутні координати церкви матимуть вигляд:

X = 60 80 км + 600 м = 60 80 600; Y = 43 08 км + 1 700 м = 43 09 700.

Відповідь: Координати церкви: X = 60 80 600, Y = 43 09 700. їх називають повними. А скорочені координати: X = 80 600, Y = 09 700.

Для нанесення об'єктів (цілей) на карту за відомими прямокутними координатами потрібно виділити цифрове значення квадрата і приросту, а потім у знайденому квадраті карти відкласти приріст.

Визначення географічних координат об'єктів (цілей) за картою

Внутрішньою рамкою топографічних карт є лінії меридіанів і паралелей, широту й довготу яких підписують у кутах кожного аркуша карти. На мал. (див. вище) підписані широта південної рамки карти масштабу 1:100 000 - 50°40', північної- 51°00'; довгота західної рамки 37°00', східної- 37°30'.

На картах масштабів 1:25 000-1:100 000 сторони внутрішніх рамок поділені на мінутні відрізки, що дорівнюють 1які відтінені (зафарбовані) через один і поділені крапками на частини по 10".

Визначення географічних координат об'єктів (цілей) за картою виконують за відомими широтою і довготою найближчих до вказаної точки паралелі й меридіана. Для цього на картах масштабів 1:25 000-1:100 000 циркулем або лінійкою встановлюють перпендикуляри до найближчих рамок, на яких зчитують значення широти і довготи об'єкта (цілі) на карті. На мал. в церква у квадраті 68 10 має координати В = 50°42'26", L = 37°05'37".

• Принцип зображення рельєфу горизонталями: h - висота перерізу (січення);

Н1, Н2, Н3, Н4 - висота площин перерізів (січень) над рівнем моря

Точність визначення географічних координат цілей за картами масштабів 1:25 000-1:100 000 не повинна перевищувати 3".

Для нанесення об'єктів (цілей) на карту за географічними координатами на західній і східній рамках олівцем відмічають значення координати цілі за широтою і прикладають лінійку, а значення довготи встановлюють циркулем або офіцерською лінійкою по південній (північній) рамці. У перетині паралелі й меридіана наносять положення цілі на карту. На мал. г (див. с. 155) показано нанесення аеродрому за відомими координатами: В = 50°41'25", L = 37°29'20".

Як відомо, рельєф місцевості суттєво впливає на бойові дії військ. Не менш важливу роль він відіграє і під час вирішення господарських завдань. Тому на топографічних картах крім місцевих предметів зображують також і нерівності земної поверхні, що допоможе всебічно вивчити характер місцевості й провести за картою потрібні розрахунки.

Зображення рельєфу на картах повинно не лише передати загальний характер рельєфу й місце розташування його окремих форм, але й дати змогу визначити з достатньою точністю взаємне перевищення точок місцевості й крутизну схилів.

Наприкінці XIX ст. збільшення вимог до змісту карт обумовили потребу більш точного зображення рельєфу на картах, внаслідок чого був розроблений спосіб зображення рельєфу горизонталями, який поступово замінив штрихи й отримав загальне визнання. Цей спосіб зображає рельєф тонкими кривими лініями, що з'єднують точки, розміщені на однаковій висоті над рівнем моря.

Розглянемо детальніше спосіб зображення рельєфу горизонталями, який на сьогодні є основним і який застосовують на топографічних планах і картах.

Суть способу зображення рельєфу горизонталями, як було зазначено вище, полягає в тому, що всі нерівності місцевості відображено кривими замкненими лініями, що з'єднують точки цих нерівностей, які мають однакову висоту над рівнем моря. Ці лінії проводять через визначені проміжки по висоті, наприклад, через 5, 10 або 20 м. Таку умовну лінію можна уявити собі на місцевості як шлях руху пішохода, який йде без спуску і підйому по горі або лощині на визначеній висоті над рівнем моря.

• Залежність між крутизною схилу (КС) і величиною закладання (З) за умови однакової висоти перерізу (ВП)

• Зображення горизонталями різних форм схилів

Щоб зрозуміти сутність зображення рельєфу горизонталями, уявимо собі модель гори, яка перерізана горизонтальними площинами, розміщеними одна над одною на рівних відстанях по висоті. Обводячи олівцем на папері основу гори і всі сліди перерізу її горизонтальними площинами, отримаємо ряд кривих замкнутих ліній, що з'єднують точки з однаковою висотою над основою гори. Ці лінії називаються горизонталями. На топографічних картах горизонталі друкують коричневою фарбою.

Крутизна схилу характеризується на карті відстанню між двома сусідніми горизонталями і називається закладанням. Також треба розуміти такий показник на картах, як висота перерізу - відстань по висоті між двома сусідніми суцільними горизонталями на топографічній карті.

За умови однакової висоти перерізу рельєфу залежно від зміни крутизни схилу (КС) змінюється і величина закладання (3). Закладання (31), якому відповідає крутизна схилу КС, 100, удвічі більше закладання 32, якому відповідає крутизна схилу КС2 200. Звідси випливає: якщо крутіший схил, то менше закладання, і, навпаки, якщо схил більш похилий, то закладання більше. Тому під час зображення крутих схилів горизонталі на карті розміщують частіше, а похилих - рідше.

Властивість горизонталей передавати крутизну схилу дає змогу відобразити на карті його форму. За своєю формою схил може бути рівним, випуклим, вигнутим або хвилястим, що впливає на захисні властивості рельєфу в бою та змушує ретельно визначати зони видимості.

Де рівний схил, горизонталі розміщуються на рівних відстанях одна від одної, де випуклий, вигнутий і хвилястий, відстань між горизонталями збільшується або зменшується залежно від зміни крутизни окремих ділянок між перегинами схилу.

Для кожного масштабу карт висота перерізу рельефу стандартна. У таблиці наведені висоти перерізу, які використовують на сучасних топографічних картах.

Зображення рельєфу горизонталями доповнюють підписами абсолютних висот, характерних точок місцевості, певних горизонталей, а також числових характеристик деталей рельєфу - висоти або глибини, ширини. Абсолютною висотою точки місцевості називають її висоту в метрах над рівнем моря. За початок відліку висот на картах беруть рівень Балтійського моря (нуль кронштадтського водомірного поста). Висоти в метрах над рівнем моря, підписані на картах, називають відмітками. Перевищення однієї точки місцевості над іншою називається відносною висотою, яка може бути одержана як різниця абсолютних висот точок.

Висоти точок місцевості над рівнем моря (абсолютні висоти) визначають за картою за допомогою відміток висот горизонталей і прийнятої на карті висоти перерізу рельєфу.

Якщо точка розміщена на горизонталі, то її абсолютна висота дорівнює значенню відмітки цієї горизонталі. Наприклад, горизонталь з відміткою 175 проходить через сарай. Це означає, що сарай розміщений на висоті 175 м. Якщо горизонталь не має підписаної відмітки, її значення визначають за відмітками інших горизонталей або висот точок місцевості.

• Визначення висот і взаємного перевищення точок за картою

Припустимо, що потрібно визначити висоту точки місцевості, на якій перебуває окремий камінь, розташований на березі річки. Умовний знак окремого каменя розміщений на горизонталі без відмітки. Штрихи (показники схилів) на горизонталях свідчать, що схил знижується у бік річки. Ліворуч від горизонталі з окремим каменем знаходиться стовщена горизонталь з відміткою 175. Висота перерізу дорівнює 5 м. Отже, горизонталь, яка проходить найближче до цього умовного знака окремого каменя, має відмітку 150. Оскільки наш об'єкт місцевості розміщений між горизонталями, то його абсолютну висоту визначають за значенням відмітки висоти однієї з цих горизонталей. Для цього до значення відмітки висоти горизонталі додають або від неї віднімають (залежно від положення точки щодо горизонталі) ту частину висоти перерізу, на яку точка віддалена від горизонталі. Отже: окремий камінь розташований на висоті 150 (найближча горизонталь) + 1 (частка відрізка становить 1/5) = 151 м. Можемо визначити його відносну висоту - перевищення над річкою. Найближчою до води є горизонталь 110, що ми вирахували, знаючи висоту перерізу - 5 м, та порахувавши кількість горизонталей від підписаної горизонталі - 175. Тому, враховуючи показники фрагмента карти, перевищення становитиме 151-110 = 41 м.

Відносні висоти схилів і глибини лощин зручно визначати за кількістю проміжків між горизонталями на схилі та, помноживши його на висоту перерізу, отримаємо відносну висоту схилу. Відносні висоти (глибини) обривів, рівчаків, вибоїн, насипів, виїмок визначають за значеннями підписів, що стоять біля умовних знаків.

Вміння читати карти особливо важливе для розвідки місцевості та планування бойових завдань.

Розвідку проводять з метою вивчення тактичних властивостей місцевості, які суттєво впливають на виконання бойового завдання, надійне орієнтування та ефективне використання своїх бойових і транспортних засобів. Постійне та наполегливе ведення розвідки місцевості паралельно з розвідкою противника за будь-яких обставин є важливою складовою підготовки до ведення бойових дій.

Розвідка місцевості подає відомості про тактичні властивості місцевості та її окремі елементи: гідрографію, рельєф, населені пункти, дорожню мережу, ґрунтово-рослинний покрив тощо.

Основні завдання розвідки місцевості полягають у визначенні: прохідності місцевості для бойової і транспортної техніки; стану доріг, мостів, шляхопроводів та інших дорожніх споруд; характеру водних перешкод та умов їх подолання; захисних і маскувальних властивостей місцевості, характеру природних масок і схованок; прихованих підходів до об'єктів і переднього краю противника; стану водопостачання; змін місцевості порівняно з картами.

Розвідку місцевості організовують та проводять безперервно, цілеспрямовано і потаємно. Важливою вимогою до даних розвідки є її вірогідність і своєчасність. Основними способами розвідки є спостереження і безпосередній огляд місцевості. Надзвичайно важливі відомості про місцевість отримують за допомогою сучасних БПЛА, які застосовують під час ведення бойових дій уже на тактичному рівні для вирішення завдань військової розвідки, а також за свідченнями полонених та опитуванням місцевих мешканців. Крім того, відомості про місцевість доповнюють вивченням спеціальних карт, військово-географічних описів і довідок про місцевість. Розвідку спостереженням ведуть командири підрозділів, спостережні пости, спостерігачі рот (взводів, відділень) та обслуга чергових вогневих засобів цілодобово, у будь-яку пору року та за будь-якої погоди. Місця для спостереження обирають з метою найкращого огляду місцевості. Вони повинні бути приховані від спостереження і вогню противника. Спостерігачів забезпечують картами масштабів 1:25 000 або схемами місцевості, біноклями, стереотрубами, компасами, годинниками, журналами спостереження та засобами зв'язку, а вночі та за умов обмеженої видимості - сучасними приладами нічного бачення, тепловізорами і засобами освітлення місцевості. Всі зусилля спостереження повинні бути спрямовані на виявлення підходів до переднього краю оборони противника і визначення району (рубежу), який вигідний для спостереження противником; вивчення природних перешкод і загороджень та шляхів їх обходу; виявлення змін місцевості під час спостереження тощо. Вказують ділянки та об'єкти, на які потрібно звернути особливу увагу, а також добуті відомості, про які доповідають негайно. Якщо карти немає, то складають схему місцевості, на якій наносять орієнтири, відстані до яких визначають далекоміром чи окомірно. Карту або схему місцевості використовують для нанесення виявлених об'єктів і цілей, напрямків на них стосовно орієнтирів.

Спостереження за місцевістю ведуть спочатку в ближній зоні (до 500 м) справа наліво, потім у середній зоні (до 1000 м) зліва направо і після цього - у дальній зоні справа наліво. Опісля спостереження ведуть у зворотному порядку. Виявлену ціль або об'єкт вивчають за допомогою сучасних оптичних приладів, визначають її місцезнаходження відносно орієнтирів і місцевих предметів, доповідають про неї засобами зв'язку й наносять на карту або схему місцевості.

Вивчення місцевості (особливо рельєфу) допомагає визначити одну з важливих її тактичних властивостей - наявність зон видимості та схованих від спостереження чи вогню противника ділянок. Місцевість буває різною за характером відкритості. Побудова профілів місцевості й визначення взаємної видимості точок потрібна для більш повного уявлення про рельєф місцевості.

Профіль місцевості - це креслення, що зображує розріз місцевості вертикальною площиною.

Профільна лінія - це лінія на карті, уздовж якої будують профіль.

Профіль скорочений - це профіль, при побудові якого враховують лише кордон підйомів і спусків та місця різких перегинів скатів.

Побудову профілю місцевості за картою виконують таким чином: на карті прокреслюють профільну лінію АБ, потім встановлюють висоти горизонталей і точок перегинів скатів уздовж профільної лінії; визначивши максимальну різницю у висотах, вибирають вертикальний масштаб профілю, який обирають значно більшим від горизонтального; на аркуші зошита в клітинку проводять лінію основи і відповідно до прийнятого вертикального масштабу прокреслюють над лінією ряд паралельних горизонтальних ліній (як правило, через клітинку); прикладають верхній край аркуша до профільної лінії на карті й, починаючи з найвищої точки (або А, або Б), проектують точки перетину горизонталей з верхнім краєм аркуша на відповідні позначки по вертикальній шкалі висот; об'єднують отримані точки загальною лінією - профіль побудований.

• Побудова профілю місцевості та визначення зон видимості й "сліпих" зон

Для визначення взаємної видимості точок потрібно побудувати профіль місцевості між ними і з'єднати їх прямою. Якщо ця пряма не перетнеться з лінією профілю - точки видимі між собою. Важливо враховувати висоту рослинності, будівель і предметів на місцевості. Знаючи це, можна оцінити захисну властивість рельєфу вказаної місцевості - ділянки, куди, наприклад, не може влучити снайпер із позиції ворога.

Для організації бою, керування підрозділом і вогнем та для передачі інформації широко застосовують бойові графічні документи, які доповнюють, а інколи й замінюють письмові документи, більш наочно відображають обстановку.

На топографічній карті внаслідок її старіння може не бути деталей місцевості, необхідних для керування підрозділами в бою. З цією метою у підрозділах широко застосовують схеми місцевості - спрощені топографічні креслення невеликих ділянок місцевості, які складають у великому масштабі за топографічною картою, аерознімком або безпосередньо на місцевості під час розвідки (рекогностування) прийомами окомірного знімання. Складаючи схему, треба дотримуватись встановлених правил: схему орієнтують на аркуші паперу так, щоб противник був у верхній частині аркуша. На схему наносять лише ті місцеві предмети і форми рельєфу, за якими була б можливість надалі якомога точніше нанести бойові порядки своїх підрозділів і цілей противника.

Одним із важливих бойових графічних документів є Картка вогню відділення, яку складає командир відділення (танка) під час організації оборони, та Схема опорного пункту взводу. Вона полегшує вивчення і запам'ятовування місцевості, підготовку даних для ведення вогню, цілевказування та керування вогнем відділення (танка).

Основою картки вогню слугує схема місцевості, складена окомірним зніманням з однієї точки стояння способом кругового візування або за допомогою баштового кутоміра. Тактичні об'єкти наносять одночасно з топографічними. На картку вогню відділення наносять: орієнтири, їх номери, найменування та відстані до них; положення противника (виявлені об'єкти, можливий напрямок наступу); позицію відділення. Командири гранатометного та протитанкового відділень на картку вогню наносять ще й положення механізованого підрозділу, до якого вони належать; смугу вогню та додатковий сектор обстрілу; основні та запасні вогневі позиції бойової машини піхоти (БМП), гранатометів і протитанкових керованих комплексів; основні та додаткові сектори обстрілу з кожної позиції (крім сектора обстрілу ручного протитанкового гранатомета); позиції сусідів та межі їхніх смуг вогню на флангах відділення; ділянки зосередженого, а для гранатометного відділення - і рубежі загороджувального вогню взводу та місця в них, по яких потрібно вести вогонь відділенням; загородження, розташовані поблизу позиції відділення, та ті, що прикриваються його вогнем.

• Картка вогню механізованого відділення (варіант)

Схема опорного пункту взводу, яку складають командири механізованого (танкового) взводу під час організації оборони, графічно відображає його рішення на оборону. Її складають на місцевості прийомами окомірного знімання з однієї або двох точок стояння. На схему, як правило, наносять: орієнтири, їх номери, найменування та відстані до них; положення противника; смугу вогню взводу та додаткові сектори обстрілу; позиції відділень, їх смугу вогню і додаткові сектори обстрілу; основні та запасні вогневі позиції бойових машин піхоти (бронетранспортерів), танків, а також вогневих засобів, які забезпечують проміжки з сусідами, їх основні та додаткові сектори обстрілу з кожної позиції; ділянки зосередженого вогню взводу та місця в них, по яких повинні вести вогонь відділення (танковому взводу - тільки ділянки зосередженого вогню); ділянку зосередженого вогню роти та місце в ньому, по якому веде вогонь взвод; рубежі відкриття вогню з танків, бойових машин піхоти, протитанкових та інших вогневих засобів; позиції вогневих засобів командира роти (батальйону), розташованих у опорному пункті взводу і на його флангах, та їх сектори обстрілу; загородження і фортифікаційні спорудження; позиції сусідніх підрозділів та межі їхніх смуг вогню на флангах взводу; місце командно-спостережного пункту взводу, а також місцеві предмети і деталі рельєфу, які мають важливе значення для оборони (можливі місця скупчення противника перед атакою, підходи з його боку до опорного пункту взводу). Всі бойові графічні документи складають за допомогою топографічних умовних позначок і тактичних умовних знаків, зразки деяких із них подано на малюнку, а розшифрування - у таблиці.

• Схема опорного пункту механізованого взводу (варіант)

_______________________________________________________________________________________________________________

Урок №31

Дата: 14/02           

Завдання, прийоми і способи дій солдата на полі бою в складі бойової групи.

Практика свідчить, що за належної підготовки та всебічного забезпечення бойові групи механізованого відділення можуть успішно виконувати бойові завдання в наступі та обороні в складі бойової охорони, сторожових застав, блокпостів під час проведення блокування, пошуку, патрулювання, під час штурмових дій у населеному пункті та в горах.

Кожен військовослужбовець, що входить до складу бойової групи, незалежно від спеціальності, має бути навчений прийомам ведення розвідки місцевості в населених пунктах, у горах, твердо знати тактику дій супротивника. Старші бойових груп мають уміти вибрати місце для обладнання засідок: біля доріг, стежок, що проходять по карнизах та ущелинах, на схилах висот, що прилягають до дороги (стежки) або утворюють вхід в ущелину, у населених пунктах тощо. Під час прочісування місцевості важливо, щоб взаємодія бойових груп забезпечувала черговість їхнього просування від рубежу до рубежу.

Наприклад, коли одна група оглядає місцевість, міняє вогневу позицію (іл. 30.1 а), взаємодіючі групи розташовуються на вигідному рубежі на відстані 25-30 м від об'єкта (гай, яр, будинок) і тримають його під прицілом (іл. 30.1 б). Особливу складність становить виявлення снайперів супротивника, які ретельно маскуються. Для цього в складі бойових пар (трійок) доцільно мати спеціальних спостерігачів.

Іл. 30. 1. Взаємодія бойових групі у разі зміни вогневої позиції

Пересування на полі бою виконують послідовно. Спочатку стрілець (найбільш підготовлений і фі зично розвинений солдат в групі), під вогневим прикриттям кулеметника і старшого стрільця, застосовуючи різні прийоми і способи пересування на полі бою (прискореним кроком, бігом (пригнувшись), перебіжками або переповзанням) 2-3 «стрибками» має вийти на рубіж 50-100 м. При цьому довжина «стрибків» між зупинками для передиху залежить від умов місцевості та інтенсивності вогню супротивника і складає 20-40 кроків.

Після заняття вказаного рубежу стрілець обладнує перед собою бруствер і готується до ведення вогню з метою прикриття пересування решти особового складу бойової групи. Залежно від умов обстановки і прийнятого командиром взводу рішення послідовність переміщення решти військовослужбовців у бойових групах, і бойових груп у цілому, може бути різноманітною.

тже, після переміщення вперед найбільш підготовленого і фізично розвиненого солдата під його прикриттям можуть висуватися по одному військовослужбовцю з кожної групи або один з першою і два з другою, або по два військовослужбовці з кожної з груп, можливе й одночасне висунення по одному солдатові з кожної групи на рубіж 50-100 м, з метою забезпечення пересування на полі бою решти особового складу, що, у цілому, підвищує темп наступу підрозділу.

Вогневе прикриття — закон на війні. Невеликому підрозділу ніколи не варто відриватися від своїх: можуть відсікти й знищити. Командир відділення і кулеметник висуваються, як правило, останніми. Переміщення має здійснюватися безсистемно, з використанням умовних сигналів (жестів) і команд. Відповідно до вказаних вимог, кожному «номеру» бойової групи визначають певні завдання.

Завдання першого (у цьому разі — стрільця):

• пересуватися на полі бою різними способами до вказаного рубежу;

• вести розвідку супротивника і місцевості на відстанях 300-500 м;

• негайно відкривати неприцільний вогонь різними способами протягом 2-3 с на глибину до 100 м перед собою;

• зброю тримати в готовності до негайного застосування: палець на спусковому гачку, куди дивляться очі, туди має бути спрямований і ствол.

Завдання другого і третього: а) підтримувати переміщення першого стрільця веденням прицільного вогню з-за укриття протягом 3-5 с, на відстані 300-500 м з безсистемною зміною вогневих позицій (після стрільби зміна вогневої позиції); б) вести розвідку супротивника і місцевості на глибину 500-700 м; в) старший стрілець додатково керує діями бойової групи.

Завдання четвертого, п’ятого, шостого (друга бойова група): а) вести розвідку супротивника та місцевості на глибину 500-700 м; б) підтримувати прицільним вогнем з-за укриття тривалістю 3-5 с на відстань до 500 м дії першої бойової групи (першого, другого і третього номерів) з безсистемною зміною вогневих позицій; в) виявляти і знищувати броньовані цілі супротивника на відстанях 300-500 м; г) охороняти командира.

Завдання сьомого (механіка-водія, водія — 3-тя бойова група): а) спостерігати за дорогою (місцевістю на маршруті руху) до 50 м і сигналами (умовними жестами командира відділення; б) виводити бойову машину на заплановані вогневі позиції (укриття) по команді; в) міняти вогневі позиції (укриття) після кожної черги гармати (кулемета).

Завдання восьмого (навідника-оператора, кулеметника КПВТ — 3-тя бойова група): а) вести розвідку супротивника і місцевості на відстані до 2000 м; б) прикривати прицільним вогнем по 3-5 с дії перших двох груп на відстані 600-1200 м.

Кожна бойова група має «кішку», шнур (2-3 комплекти на відділення) і вміє їх використовувати для розмінування мін на розтяжках, а також тих, які встановлені на ґрунті без заглиблення і маскування; усі військовослужбовці мають уміти використовувати багнет-ніж для того, щоб проробляти проходи в дротяних загородженнях супротивника, виводити з ладу лінії зв’язку та застосовувати його під час ведення рукопашного бою.

Пересування в бою у складі «двійки». Пересуваючись у складі «двійки» (іл. 30.2), солдат, який відкриває вогонь, повинен вигуком («Тримаю!» або «Прикриваю!») або іншим способом повідомляти про готовність прикрити вогнем напарника.

Іл. 30.2. Пересування бійців у складі «двійки»: а — третій крок: №2 прикриває, №1 пересувається; б — другий крок: №2 заліг, зробив прицільний постріл або чергу, та сповістив №1 про готовність прикривати його пересування; в — перший крок: №1 прикриває, №2 пересувається

Пересування в бою у складі «трійки» (іл. 30.3). «Трійка» розбивається на дві підгрупи, що складаються із двох і одного солдата. Вони працюють так само, як у «двійці»: одна група перебігає — інша прикриває. Уперед завжди висувається один солдат, а двоє підтягуються до нього. Це робиться для того, щоб двоє, які біжать попереду одного (того, хто стріляє), не перекривали йому сектор обстрілу.

Іл. 30.3. Пересування бійців у складі «трійки»: а — третій крок: №2 прикриває вогнем, №1 і №3 пересуваються; б — другий крок: №2 заліг, зробив прицільний постріл або чергу та сповістив №1 і №3 про готовність прикривати їхнє пересування; в — перший крок: №1 і №3 прикривають вогнем, №2 пересувається

Час, витрачений солдатом на переміщення, на відкритій ділянці залежить від щільності й ефективності вогню супротивника. Що щільніший вогонь супротивника, то меншим має бути цей час. Що ближче до супротивника, то коротшим (за відстанню) і швидшим (за часом) має бути переміщення.

З практики відомо: якщо на відстані 700-800 м довжина переміщення може бути 40-50 кроків (долається приблизно за 30 с), то на відстані 400-500 м — довжина переміщення не має перевищувати 15-20 кроків. Але коли відстань до супротивника менша або він веде щільний вогонь, тоді відстань переміщення має становити не більше 5-ти кроків.

Підготовленому солдатові на виконання прицільного пострілу потрібно приблизно 5 с. Тому вважають, що за 3 с, які потрібні для короткої перебіжки, супротивник не встигне зробити прицільний постріл. Якщо ж супротивник веде прицільний вогонь, то потрібно переміщатися від одного укриття до іншого, змінюючи напрямок переміщення по фронту, не даючи супротивнику вести прицільний вогонь.

Механізоване від ділення в оборонному бою діє, як правило, у складі взводу, а також може призначатись у вогневу засідку. БМП (БТР) без десанту може бути призначено для дій у вогневій засідці, як кочуючий вогневий засіб, у склад групи бойових машин взводу або бронегрупи батальйону (роти)

Під час проведення бойового розрахунку командир відділення повинен визначити склад бойових груп («двійок», «трійок») та їх старших, призначити спостерігача, черговий вогневий засіб, виділити за необхідності зв’язківця та підношувача боєприпасів.

Способи знищення супротивника в оборонному бою в складі бойових груп. Для відбиття раптового нападу супротивника і знищення його дрібних груп, які ведуть розвідку, намагаються робити проходи в загородженнях або намагаються просочитись у глибину оборони. Визначають черговий вогневий засіб (кулеметник або стрілець), який розташовується, як правило, на запасній (тимчасовій) вогневій позиції.

Якщо черговим вогневим засобом призначено БМП (БТР), у ній розмішуються механік-водій (водій) і навідник-оператор (навідник кулемету БТР), які ведуть спостереження за супротивником і місцевістю і готові до негайного відкриття вогню.

Поодиноких військовослужбовців і дрібні групи супротивника, які намагаються вести розвідку, діяти перед переднім краєм або на флангах бойової позиції, відділення захоплює в полон, а в разі неможливості захоплення — знищує вогнем, як правило, чергового вогневого засобу із запасної (тимчасової) вогневої позиції.

Великі групи супротивника, що наближаються до позиції відділення, знищують вогнем кулемета або БМП (БТР), а за потреби — вогнем усього відділення. Вогонь відкривають за командою командира відділення.

Танки й інші броньовані машини супротивника знищують за допомогою ПТКР, вогнем БМП, гранатометів і реактивними протитанковими гранатами, а піхота, що спішилася, — відсікається від танків та знищується вогнем кулеметів і автоматів.

Кулеметник / стрілець і снайпер у боротьбі з танками зосереджують вогонь на приладах прицілювання і спостереження супротивника. У разі виходу танка до позиції відділення його знищують реактивними протитанковими гранатами в борт або кормову частину. Екіпаж, який залишає уражений танк, знищують вогнем стрілецької зброї.

З підходом піхоти супротивника на відстань 30-40 м відділення застосовує гранати. Ворога, що увірвався на позицію відділення, знищують вогнем упритул, гранатами і в рукопашному бою. Рух супротивника траншеєю і ходом сполучення припиняють вогнем і швидким встановленням підготовлених рогаток, їжаків та інших переносних загороджень.

Механізоване відділення під час наступу в складі бойових груп. За призначенням бойові групи можуть бути маневреними і вогневими.

Іл. 30.4. План дій бойових груп механізованого відділення щодо знищення (захоплення) об'єкта: С — стрілець; Км — кулеметник; СС — старший стрілець; Сн — снайпер; Вм — водій-механік; К — командир відділення; Г — гранатометник; ПГ — помічник гранатометника

Маневрена група призначена для оволодіння об’єктом атаки (іл. 30.4), знищення супротивника в траншеї, здійснення маневру для виходу у фланг і тил супротивнику, закріплення досягнутого рубежу і виконання інших завдань. У певних випадках вона може проробляти проходи в мінно-вибухових і невибухових загородженнях, виконуючи функції групи розгородження. Старшим групи, як правило, призначають старшого стрільця.

Вогневу групу призначають для прикриття дій маневреної групи, заборони підходу (маневру) супротивника до тих, хто обороняється, завершення знищення живої сили і вогневих засобів супротивника в об’єкті атаки і захоплення його спільно з маневреною групою. Очолює вогневу групу, як правило, командир відділення.

Склад та завдання бойових груп не є постійними та залежать від конкретної обстановки та рішення командира. Командири бойових груп визначають завдання кожному військовослужбовцю групи та управляють групою в бою.

Одержавши завдання знищити супротивника, який залишився в траншеях і ходах сполучення, одна з бойових груп, закидавши його гранатами, заскакує в траншею, щоб вести вогонь уздовж траншеї в різних напрямках для прикриття один одного з тилу. Просуваючись траншеєю, члени бойової групи вогнем впритул, багнетами та гранатами знищують супротивника, що обороняється; долають прямолінійні ділянки траншей після їх обстрілу і придушення вогневих точок гранатами, рухаються від повороту до повороту.

Інша бойова група пересувається по обидва боки траншеї згори й, тримаючи в полі зору групу (солдата), що просувається по траншеї, знищує виявлені вогневі засоби і супротивника, який намагається залишити (захопити) траншею. Після знищення супротивника в траншеях, ходах сполучення та інших фортифікаційних спорудах відділення, не затримуючись, просувається у визначеному напрямку.

_______________________________________________________________________________________________________________

Урок №30

Дата: 07/02           

Роль дрібних підрозділів у боротьбі з мобільними групами супротивника. Солдат у бою у складі бойової групи. Пошук ефективних способів ведення бойових дій в арміях держав, які брали й беруть участь у локальних війнах, обмежених збройних конфліктах, бойових діях в ООС, викликав появу тактики групового бою, основу якої складають дії бойових груп, які формуються у взводах і у відділеннях механізованих військ. Нові способи ведення загальновійськового бою відображені в бойових статутах Сухопутних військ Украйни, сухопутних військ США та провідних держав НАТО.

Результата практики бойових дій, особливо в зоні ООС, показують, що найдоцільнішою формою ведення бойових дій в ланці «взвод - відділення» є дії цих підрозділів у складі дрібних тактичних груп, які об'єднані єдиним замислом командира в рамках виконання бойового завдання підрозділу за відносної самостійності дій на окремих етапах бою. Проведені дослідження показують, що застосування тактики бойових груп потребує значного підвищення рівня бойової підготовки підрозділів і сержантів, морально-психологічного стану особового складу, ретельної організації взаємодії між бойовими групами, із сусідами, засобами та підрозділами посилення й підтримки, ураховуючи бойові гвинтокрили. Особливі вимоги — до системи управління бойовими групами і до їх всебічного забезпечення під час ведення бою.

У зв'язку з ймовірністю різких змін обстановки (положення й можливостей сторін), бойові групи у ланці «взвод - відділення», по суті, мають вести універсальні бойові дії.

Бойова група (іл. 29.1) — найменше позаштатне військове формування в багатьох арміях світу в складі механізованого відділення, яке не має штатного командира.

Іл. 29.1. Бойові групи на полі бою

Зміна умов тактичної обстановки і практика дій супротивника мобільними групами у збройних конфліктах новітньої історії спонукала до створення в складі механізованих підрозділів бойових груп — «двійок», «трійок» і більш численних утворень, що мають різних фахівців: стрільців-автоматників, кулеметників, гранатометників, що підсилюються саперами, а іноді й вогнеметниками.

Мета формування таких груп — створити більш гнучкий, розосереджений бойовий порядок підрозділу, який був би придатнішим для боротьби з малими мобільними групами супротивника, у тому числі в населених пунктах, горах, забезпечував ефективне використання можливостей кожного виду стрілецької зброї. У цьому випадку, природно, підвищуються роль молодших командирів і старших груп і взагалі самостійність і відповідальність кожного військовослужбовця за виконання поставленого бойового завдання.

Однією з передумов створення бойових груп стало і те, що під час бойових дій, збройних конфліктів, особливо в зоні ООС, вагоме місце посідає снайперське протиборство. У ряді випадків, особливо в місті, горах, снайпер часто стає ключовою фігурою: уражаючи важливі цілі, він нерідко визначає успіх підрозділу. Коли снайпера почали вводити до складу групи, то діючі у парі з ним автоматники, кулеметники, гранатометники почали допомагати йому в пошуках цілі, забезпечувати його охорону, вибір позиції, її маскування. Це підвищило ефективність робота і снайперів, і самих бойових груп.

У Збройних силах країн НАТО бойовою групою може командувати молодший сержант, сержант, капрал, старший солдат.

Зазвичай у механізованому відділенні 2-3 групи: а) командування або управління, вогнева; б) ударна, снайперська, мінування; в) прикриття, забезпечення тощо.

У відділеннях інших родів військ чисельність особового складу групи може складати від 2 до 5 чоловік. Такий підхід до формування груп набув широкої практики в ЗС США в частині, що стосується взаємного маневру і вогневого прикриття.

Первинним підрозділом Сухопутних військ у Збройних силах України є механізоване відділення (іл. 29.2), до складу якого можуть входити до трьох бойових груп.

Розподіл механізованого відділення на бойові групи дає можливість створити гнучкий і розосереджений бойовий порядок, підвищити ефективність вогневого ураження супротивника і живучість підрозділу, забезпечує взаємну підтримку і прикриття вогнем на полі бою під час здійснення маневру.

Склад бойової групи («двійки», «трійки») (іл. 29.3). Склад бойових груп залежить від організаційно-штатної структури відділення і завдань, які воно виконує. Для найкращої взаємодії, взаємоконтролю і взаємодопомоги, а також для полегшення управління підрозділом в цілому групи розбиваються на пари або трійки.

Іл. 29.2. Механізоване відділення —базовий підрозділ для створення бойової групи

Іл. 29.3. Склад бойової групи («двійка»)

Бійці в парах чи трійках (далі просто парах) діють у тісному контакті, постійно перебувають у межах прямої видимості і підтримують голосовий зв’язок. Вони мають регулярно контролювати своїх товаришів за принципом «кожен відповідає за кожного».

Щоб такі пари діяли ефективно й мали високий рівень взаєморозуміння, треба формувати їх заздалегідь, ще в процесі підготовки до бойових дій. Таким чином, у бійців складатимуться не тільки дружні стосунки, а й почуття розуміння і передбачення дій товариша. При спільних тренуваннях у парах ітиме обмін досвідом і вироблятися єдина тактика дій, навіть буде формуватися своя «мова» спілкування. Подібна практика, наприклад, діє у Французькому іноземному легіоні, де військовослужбовці розбиті на пари (біноми).

У разі посилення відділення вогневими засобами, до складу бойових груп можуть додатково входити вогнеметних, обслуга АГС-17 або СПГ-9.

Із урахуванням зазначених чинників елементами бойового порядку відділення можуть бути: перша група (трійка), друга група (трійка), третя група (бойова машина).

Варіант складу бойових груп може бути таким: перша група — старший стрілець (старший групи), кулеметник і стрілець; друга група — командир від ділення, снайпер, гранатометник, стрілець-помічник-гранатометника; третя група — заступник командира БМ — навідник-оператор (кулеметник) і механік-водій (водій).

Розподіл обов’язків між військовослужбовцями та їх взаємодія у бойовій групі. Особливості дій солдата у складі бойової групи в умовах ближнього бою.

Склад бойових груп в обороні: 1-а група — старший стрілець, кулеметник та стрілець; 2-а група — командир відділення, снайпер, гранатометник, помічник гранатометника; 3-я група — механік-водій, навідник-оператор (навідник).

Солдати в обороні діють у складі відділення. Залежно від обстановки та рішення командира вони розміщуються розосереджено (рівномірно) або бойовими групами.

Відстань між ними за рівномірного розміщення особового складу може бути 14-16 м, між бойовими групами — 20-30 м, а між собою в середині — до 5 м.

Завдання бойових груп на полі бою.

Перша бойова група: веде розвідку на відстані 500-700 м; знищує живу силу та неброньовані цілі супротивника на відстанях 500-300 м. Резерв групи — найбільш підготовлений солдат, який діє за вказівкою командира: це захистить передові групи від ударів з тилу або ж замаскованих сил супротивника.

Друга бойова група, веде розвідку на відстанях 500-700 м; знищує живу силу та броньовані цілі на відстані 300-500 м; охороняє командира відділення.

Третя бойова група, використовуючи оптичні приціли БМП (БТР): веде розвідку на відстані до 2000 м; знищує супротивника на відстані до 2000 м; знищує броньовані цілі на дальності до 1500 м.

Солдату бойової групи вказують 2-3 вогневі позиції, основний і додатковий сектори стрільби які мають перекриватися не менше ніж на 10-15°, створюючи зону суцільного вогню. Сектор обстрілу для кулеметника сягає 120°, для автоматника — 40°.

________________________________________________________________________________________________________________

Урок №29

Дата: 01/02           

Мета маскування — зменшення своїх утрат і завдання максимально можливої шкоди супротивнику. Бойовий досвід показав, що прихованого солдата, замаскованого на місцевості, може виявити тільки дуже уважне око досвідченого спостерігача за ледь помітними ознаками.

Особисті способи маскування призначені для введення в оману супротивника щодо реального місця перебування бійця, снайперів, розташування вогневих гнізд тощо. Зазвичай бойовий грим бійці наносять перед атакою (або під час навчальних заходів з бойової підготовки), а не в обороні, перебуваючи в окопах чи інших захисних спорудах.

Крім захисту голови бійця за допомогою шолома та його маскування, треба ще й маскувати обличчя та інші відкриті ділянки тіла, а також — одяг і зброю. Жодна частина тіла не має бути помітною на тлі навколишнього середовища. Світла шкіра обличчя та рук, що вирізняється із загальної колірної гами, дуже добре проглядається навіть неозброєним оком на великих відстанях.

Особливо важливо, щоб здалеку не було видно жодної ділянки голови, що може трапитися з незамаскованими особами. Людська шкіра потребує спеціальної маскувальної обробки, бо шкірне сало найчастіше спричиняє блиск шкіри на певних ділянках обличчя, а особливо на чолі та носі, незалежно від природного кольору шкіри. Можна замаскувати обличчя під пов’язкою або спеціальною маскою, але це створює суттєві незручності. Тому військовослужбовці найчастіше використовують бойовий грим, тобто розфарбовують шкіру обличчя, шиї, зокрема і її задню ділянку, руки та кисті, щоб приховати світлий тон шкіри.

Маскування ж для снайпера — це узагалі запорука захисту самого його життя; і воно використовується ним у бою, щоб не бути поміченим і знищеним супротивником.

Бойовий, або військовий грим. Раніше військовики використовували як грим на обличчя суміш золи, яку змішували з ґрунтом або ж травою, найчастіше покривали його повністю. Хоча такий спосіб маскування і завжди доступний, але не дуже зручний. Крім того, золу не так просто відмити зі шкіри, а суміш її з соком трави може навіть спричинити алергію або серйозні опіки шкіри, через дію соків отруйних трав.

Тому розроблені та випускаються в різних формах і з безліччю колірних відтінків багатьма фірмами спеціальні маскувальні фарби для шкіри обличчя та інших ділянок тіла, які широко використовують під час бойових дій. Вони безпечні, тому що складаються з натуральних компонентів, досить легко змиваються і не спричиняють алергію, що дає змогу їх використовувати будь-якому бійцю без загрози виникнення алергії. Найпоширеніші кольори, що застосовують для нанесення гриму влітку, — зелений, коричневий, темно-синій (майже чорний) і темно-бордовий.

Маскувальні фарби (військовий грим) виробляють у трьох формах: • крем-фарба; • фарба-спрей; • паста.

Фарба, яку виробляють у формі крему, має середню густину певного кольору. її наносять на обличчя та шию зазвичай руками. Витрата фарби може бути значною через те, що за допомогою рук непросто наносити склад тонким шаром. Тримається таке маскування доволі довго. Змити грим можна за допомогою звичайного мила. Містяться маскувальні крем-фарби або в тубах, або у невеликих баночках. Надійніше зберігається виріб у тубі, яка щільно закручена, тому фарба не проливається, а у банках зазвичай немає такої щільної герметизації.

Маскувальна фарба у формі спрею міститься у балонах різного об’єму. її наносять за допомогою спеціального розпилювача, яким забезпечений кожен балон. Недоліками її є те, що під час розпилювання є ризик потрапляння в очі, що дуже небажано, а також сам балон досить об’ємний і не зручний для носіння при собі.

Третій вид гриму — маскувальна паста, яка має консистенцію густішу за крем, тому її складніше наносити. Але тримається такий грим на обличчі набагато довше від крему та спрею.

Нанесення бойового гриму. Для нанесення гриму використовують спеціальну маскувальну водостійку фарбу, яка за кольором підходить під тип місцевості та близька до фону довкілля. Малюнок і його колір необхідно обирати так, щоб він зливався з навколишніми рослинністю і тінню. Наприклад, улітку в лісі ділянки шиї, кисті рук і руки доцільно розфарбовувати під колір листя і гілок, тобто у світлі й темно-зелені кольори. Білий і сірий кольори ліпше застосовувати на засніженій місцевості, а пісочний і світло-коричневий — у випаленому спекою степу або пустелі. Не можна наносити яскраві кольори, що будуть помітні на загальному тлі як неприродні плями.

Різновиди малюнків на лиці можуть варіюватися від несиметричних смуг через все обличчя до великих плям. Як засвідчила практика, найкраще використовувати комбінацію і смуг, і плям.

Накладати на обличчя бойовий маскувальний грим краще в парі: накладаючи грим самому собі, легко залишити незагримованими важливі ділянки, наприклад задню поверхню вух та шиї.

Зазвичай грим наносять послідовно. Треба починати наносити достатньо гриму зі світло-коричневої фарби у заглиблення обличчя, зокрема на ділянки навколо очей, потім на скронях і вилицях, під носом та нижньою губою, а на решту ділянок - темніші.

Зокрема, такі виступаючі частини голови, як чоло, вилиці, ніс, щоки, вуха і підборіддя, потрібно зафарбовувати темними кольорами. Це маскує світлі ділянки обличчя і робить розпливчатими його риси.

Далі симетрично розфарбовують ділянки в напрямку від носа на щоки, підборіддя та чоло й куточки губ, які відбивають світло, а у спеку на них рясно виступає піт. Грим на відкриті ділянки тіла потрібно наносити широкими непаралельними діагоналями темно-зеленого або чорного кольору, починаючи від чола і скронь. Завдяки цьому стають непомітними вертикальні і горизонтальні лінії очей, носа і рота.

Потім пальцями в напрямку від очей до шиї потрібно розтерти всі пофарбовані ділянки для рівномірного переходу кольорів один в одного (іл. 27.1). За можливості й кінцівки покривають гримом так, щоб уникнути однотонності та ритмічності смуг. На ці ділянки треба наносити фарбу чорного кольору, але не занадто темного, ліпше деревним вугілля, яке не розпливається від поту та води.

Під час бойових дій у жаркому кліматі треба грим наносити в такий же спосіб і на усі інші відкриті ділянки тіла.

За відсутності фарб спеціального військового гриму його можна наносити підручними засобами.

Для змивання гриму потрібно досить багато води, можна також використати вологі серветки.

Іл. 27.1. Військовий грим жінки-військовослужбовця

Маскування зброї. Маскуванню (фарбуванню) під фон місцевості підлягають також озброєння, техніка і споруди.

Особиста зброя є головним предметом, який необхідно особливо ретельно маскувати, тому що її правильні, геометричні деталі мають неприродний вигляд на тлі природи і демаскують бійця.

Але камуфлювати (маскувати) зброю треба обережно, щоб це не вплинуло на її роботу, чистоту огляду. Не можна допустити, щоб елементи камуфляжу торкалися групи затвора. Камуфляжна сітка відповідного кольору надягається на приклад і ремінь (та оптичний приціл у снайперської зброї), потім, щоб приховати її характерний обрис, надівають сітку з обробкою. Приклад і ствол зброї бажано забарвити під колір відповідної місцевості, наприклад пустельної або засніженої. Антабки і карабінчики необхідно обов’язково обмотати тканиною, щоб вони не блищали та не цокали. Є снайперська зброя зі спеціальним покриттям проти відблисків у колірних гамах під тип місцевості.

Для маскування особистої зброї залежно від типу місцевості та пори року можна використовувати чохол з тканини або обмотку нерухомих частин зброї спеціальною еластичною термостійкою камуфльованою стрічкою з бавовняної тканини багаторазового використання (іл. 27.2), допускається маскування камуфльованою тканиною, стрічкою з медичної косинки або мішковини (іл. 27.3). Еластична стрічка клеїть сама до себе, тому не залишає слідів на зброї.

Іл. 27.2. Самоклейна камуфляжна стрічка

Іл. 27.3. Обмотка нерухомих частин зброї камуфльованою тканиною

Узимку особисту зброю обмотують білою стрічкою або звичайним медичним білим бинтом. Його потрібно намотувати у два шари. Ствол треба обмотувати щільно по всій довжині та обов’язково маскувати всі металеві й дерев’яні деталі. Після ретельного обгортання деталей зброї, потрібно підігнати фрагменти маскування й закріпити їх мотузком або шпагатом. Кінець бинта ретельно зав’язують звичайним медичним вузлом так, щоб ніщо не сповзало.

Узимку обов’язково маскують і темно-зелений ремінь зброї, тому що зелений колір узимку також, як і чорний, є неприродним та демаскуючим (іл. 27.4; іл. 27.5). Оголені кисті рук бійця (снайпера) теж демаскують його. їх маскують надяганням звичайних бавовняних рукавичок або рукавиць, у яких потрібно на правій рукавичці для вказівного пальця обрізувати кінчик матеріалу (на рукавиці робиться проріз для нього), щоб можна було стріляти (іл. 27.6).

Іноді стрілецьку зброю додатково обшивають обривками маскувальної мережі або шматками мішковини, розрізаними на тонкі смуги і забарвленими під колір місцевості. Мішковина не шелестить від вітру і під час руху через кущі в лісистій місцевості, тому є зручним матеріалом.

Не можна використовувати синтетичні матеріали: вони плавляться на розжареному від стрільби металі. Магазин зброї теж треба обмотати смужкою лейкопластиря, який потрібно забарвити під колір місцевості.

Іл. 27.4. Зимове маскування

Іл. 27.5. Замаскований автомат узимку

Іл. 27.6. Рукавиця з прорізом для вказівного пальця стрільця

Деколи замість гриму можна використовувати маску, наприклад балістичну. Вони маскують обличчя та захищають очі від осколків і уламків, які утворюються внаслідок детонації вибухівки та інших вибухових пристроїв; різноманітних загроз штучного та природного походження, зокрема від ультрафіолетового випромінення.

У 2017 р. МО України закупило перші 20 000 масок (іл. 27.7). Маскують обличчя і спеціальна маска та балаклава з гладкофарбованого трикотажного кулірного полотна (кулір — найтонше трикотажне полотно з бавовни) захисного, оливкового, синього кольору або камуфльована (використання затверджено наказом Міністерства оборони України 18 липня 2017 р. № 370) (іл. 27.8).

Можна і самому бійцю виготовити маску у вигляді трафарету із зеленої напівшерстяної тканини з прорізами для очей і обшити кошлатим матеріалом та прикріпити на гумках на голові. Крім того, така маска оберігатиме його обличчя від комарів, що особливо важливо під час бою та для снайпера (іл. 27.9).

Іл. 27.7. Балістична маска «Кіборг»

Іл. 27.8. Спеціальна маска (а) і балаклава (б)

Іл. 27.9. Саморобна маска

________________________________________________________________________________________________________________

Урок №28

Дата: 31/01           

Позицією називають ділянку місцевості, яка обладнана траншеєю на механізоване відділення і зайнята ним для ведення бою. Вона може бути частиною суцільної траншеї, яка з’єднує окопи (позиції) відділень. Траншея може сягати до 100 м по фронту і повинна мати зигзагоподібну форму. Тому загальна її довжина на відділення складає в цьому випадку 120-130 м. Злами траншеї зменшують ураження особового складу від поздовжнього (наскрізного) обстрілу і ураження бійців осколками при прямому влученні у неї мін (снарядів, авіабомб) та ударної хвилі.

Прямолінійні ділянки траншеї (фаси) повинні бути не довші 40-50 м у разі облаштування її траншейними машинами і 20-30 м у разі облаштування вручну, а вигини між фасами мають розташовуватися під кутом 120°-160°. Від траншеї в тил відривають хід сполучення до окопів для БМП (БТР) та командно-спостережного пункту взводу з глибиною до 150 см. У ньому обладнують місця для тимчасового перебування поранених, а також — для майна та польової вбиральні.

Один з варіантів такого розташування відображено на іл. 28.1 б. Кольорові стрілки на ній відображають систему вогню.

На бойовій позиції обладнують основні й запасні (тимчасові) окопи для вогневих засобів, а також укриття для особового складу — перекриті ділянки траншеї. Бойовий порядок механізованого відділення — це бойова лінія та БМП (БТР).

Залежно від обстановки і рішення командира, стрільці, кулеметник і гранатометник відділення в бойовій лінії розміщуються рівномірно або розосереджено в складі бойових груп. Відстань між військовослужбовцями в разі рівномірного розміщення може бути до 14-16 м, між бойовими групами — до 20-30 м, а між собою в групі — до 5 м. Командир відділення на бойовій позиції перебуває в такому місці, звідки зручніше керувати підлеглими, спостерігати за місцевістю та сигналами командира взводу. БМП (БТР), як правило, ставлять у бойовому порядку відділення.

Траншея, окопи та хід сполучення призначені: а) з’єднувати вогневі позиції та забезпечувати ведення флангового і перехресного вогню; б) приховувати проведення маневру і розосередження вогневих засобів. Хід сполучення має додаткові функції: він забезпечує ведення бою із супротивником, який вклинився в оборону; дає змогу створити кругову оборону, евакуювати поранених, доставити боєприпаси, продовольство (їжу).

Прямолінійне прокладання траншеї та ходу сполучення не дозволено.

Бойова позиція відділення, яка розміщена на другій (запасній) лінії опорного пункту взводу, має забезпечувати ефективний обстріл як перед своєю ділянкою оборони, так і в проміжках між відділеннями-сусідами, що знаходяться попереду, а також — у тил опорного пункту взводу.

Вимоги до вибору місця для ведення вогню і спостереження. Вивчаючи місцевість, командир відділення бере до уваги:

• характер (відкрита, напівзакрита, закрита, прохідна, важкопрохідна тощо);

• рельєф місцевості (рівнинна, гірська, степова, лісиста, болотиста тощо);

• стан ґрунту (легкий, середній, важкий).

Після одержання завдання особовий склад відділення на позиції відділення розчищає місцевість у смузі огляду для поліпшення спостереження та обстрілу, а також відриває і маскує окопи. Відриваються одиночні (парні) окопи та окоп для бойової машини піхоти (бронетранспортера), потім одиночні (парні) окопи з’єднуються між собою в окоп на відділення, який доводиться до повного профілю. Якщо ґрунт нестійкий, то круті стінки окопу додатково укріплюють.

Потім окоп на відділення з’єднують суцільною траншеєю з окопами сусідніх відділень. Якщо траншея відрита землерийною машиною, командир організовує її дообладнання. Після цього відривають окоп на запасній (тимчасовій) вогневій позиції для бойової машини піхоти (бронетранспортера) та облаштовують хід сполучення до неї

Місця для гранатометника та кулеметника розташовують так, щоб усі підступи до окопу відділення перед фронтом і на флангах перебували під ефективним фланговим і перехресним вогнем, а загородження та перешкоди добре проглядалися і прострілювалися. Відповідно до цього будують і систему вогню.

Послідовність обладнання і маскування окопу для стрільби лежачи

Тільки переконавшись у правильності вибору місця, бажано з максимальним використанням природного укриття, солдат (за умов ведення супротивником прицільного вогню) може починати рити окоп для стрільби лежачи. Пригадаймо, що окоп — відкрита земляна споруда для ведення вогню стрільцем.

Зброю треба покласти праворуч від себе на відстані простягнутої руки, спрямувавши її стволом убік супротивника, щоб не засипати ґрунтом, але швидко дістати.

Повернувшись на лівий бік, солдат виймає малу піхотну лопатку  і, тримаючи її за держак обома руками, ударами від себе підрізає дерен, який складає збоку, щоб після риття окопу його можна було використати для маскування бруствера; землю викидає спочатку вперед, потім убік, щоб захистити себе від куль, осколків снарядів, мін.

Голову під час робота треба тримати якомога ближче до землі, щоб не стати мішенню, але так, щоб можна було спостерігати за супротивником. Лопату слід врізати в землю не прямовисно, а під кутом, залежно від щільності ґрунту. Тонкі корені перерубують гострим краєм лопата. Дерен і землю для бруствера слід викидати вперед убік супротивника, залишаючи між краєм виїмки і бруствером невеликий майданчик — берму завширшки 30-40 см.

Коли в передній частині окопу приблизно в радіусі ліктів буде досягнута належна глибина (в окопі для стрільби лежачи це 30 см; виміри солдат проводить, знаючи розміри своєї піхотної лопатки); себто, це довжина штика + 5 см приблизно, або дві ширини штика 15+15 см), той, хто копає, поступово відсовується назад. Треба відкидати землю на бруствер так, щоб залишався вільним сектор обстрілу приблизно 30°.

Якщо окоп риють не перпендикулярно фронту, бруствер зі сторони супротивника слід відсипати довший. На першому етапі місце під лікті можна лишати завглибшки 20 см, а надалі, коли вся довжина окопа (це 170 см для середнього зросту людини; високий солдат копає окоп на довжину свого зросту) на 30 см буде викопана, це місце можна поглибити. Ґрунт бруствера ущільнюють і маскують дерном, що був зрізаний при початку робіт і відкладений убік (назад).

Викопавши передню частину окопу на глибину 20 см, солдат пересувається трохи назад і продовжує рити його далі. Ширина готового окопу — 60 см, довжина — 170 см (іл. 28.8 д). Військовослужбовці, навчені прийомів володіння малою піхотною лопатою, обкопуються лежачи приблизно за 8-12 хв, тоді як новачки витрачають на це до 20-30 хв.

Якщо супротивник не проявляє активності, то робота з удосконалення окопу продовжується: його поглиблюють і роблять придатним для стрільби з коліна або стоячи.

Урок №15-16

Дата: 05/11           

Історія розвитку стрілецької зброї

Офіційною датою виникнення вогнепальної зброї серед європейських народів вважають XIV ст., коли розвиток техніки дав змогу застосовувати порох (до середини XIX ст. це був димний порох) як засіб для метання. Використання енергії пороху для метання снарядів ознаменувало собою початок нової ери у військовій справі - з'явилась артилерія, і надалі, після її появи, у тому ж XIV ст., виникла окрема гілка артилерії - ручна вогнепальна зброя.

На Русі вогнепальна зброя також з'явилась у XIV ст., але точна дата появи не встановлена. Згідно з Галіцийським часописом, "армати" на Русі з'явились у 1389 р. "та от того часу урозуміли з них стріляти". Але у Софійському часі згадується не лише про появу вогнепальної зброї, а вже її бойове застосування.

Перші зразки ручної вогнепальної зброї були вкрай недосконалі. Вони представляли собою порівняно короткі залізні або бронзові труби, склепані з окремих смуг або викувані з цільного куска. Один кінець труби був закритий наглухо та інколи закінчувався стержнем. Заряджання та стрільбу здійснювали найпримітивнішим способом. У канал ствола засипали заряд пороху, потім туди вводили снаряд - залізну або свинцеву кулю. Стрілець брав зброю у руки та наводив на ціль, потім, підносячи вогонь (ґніт або розпечений прут) до маленького отвору, запалював заряд. Як правило, запалював заряд помічник стрільця.

У XIV ст. ручна вогнепальна зброя суттєво не відрізнялась від артилерійських гармат і була тією ж гарматою, але зменшеною до таких розмірів, щоб можна було стріляти з рук. Цю зброю називали ручницями або гаківницями (від крюка, гака, що виступав знизу).

У XIV ст. з'явилися рушниці з ґнутовим замком (на Заході - аркебузи, на Русі - ручні пищалі 12,5-18 мм калібру).

З першої чверті XV ст. у побудові ручної вогнепальної зброї з'явились перші удосконалення - стволи стали більш подовженими, приклади вигнутими, затравочні отвори розміщуються не зверху, на лінії прицілу, а збоку.

_______________________________________________________________________________________________________________

Урок №14

Дата: 09/11           

Шикування відділення в двошеренговий стрій здійснюється за командою «Відділення, в дві шеренги - СТАВАЙ». Відділення з чотирьох осіб і менше завжди шикується в одну шеренгу. Похідний стрій відділення шикується за командою: «Відділення, в колону по одному - СТАВАЙ» або «Відділення, в колону по два - СТАВАЙ».

Урок №13

Дата: 08/11           

1. рух стройовим та похідним кроком

Стройовий крок застосовується під час проходження підрозділів урочистим маршем при виконанні ними військового вітання під час руху; при підході військовослужбовця до начальника та відході, від нього; при виході із строю та поверненні на місце, а також під час занять із стройової підготовки. Похідний крок застосовується в усіх інших випадках. Нормальна швидкість стройового руху — 110—120 кроків за хвилину. Довжина кроку — 70—80 см. Нормальна швидкість руху бігом — 160—180 кроків за хвилину. Довжина кроку — 80—90 см. Рух стройовим кроком починається за командою «Стройовим кроком — РУШ», а рух похідним кроком за командою «Кроком РУШ». За підготовчою командою слід подати корпус трохи вперед, перенести вагу тіла більше на праву ногу зі збереженням стійкості. За виконавчою командою почати рух із лівої ноги повним кроком. Під час руху стройовим кроком ногу з витягнутим уперед носком винести на висоту 15—20 см від землі і поставити її твердо на всю стопу, піднімаючи водночас другу ногу. Руками, починаючи від плеча, здійснювати рух біля тулуба: вперед — руки згинаються в ліктях так, щоб кисті піднімалися вище за пряжку пояса на ширину долоні й на відстані долоні від тулуба до рівня ліктя. Назад — до упору в плечовому суглобі. Пальці рук напівзігнуті. Під час руху стройовим кроком голову та корпус тримати прямо, дивитися вперед. Під час руху похідним кроком ногу виносити вільно, не відтягуючи носка, і ставити її на землю, як під час звичайної ходьби, руками здійснювати вільні руки біля тулуба. Під час руху похідним кроком за командою «СТРУНКО» слід перейти на стройовий крок, а за командою «ВІЛЬНО» — на похідний крок. Тренування здійснюється виконанням стройового кроку по квадрату.

2.  Стройове положення та повороти на місці

«Шикуйсь », «Струнко» Показ виконання команд. Під час показу положення рук — на п'ять рахунків: «роби-РАЗ» — руки зігнути в ліктях долонями всередину одна до одної; «ДВА» — пальці напівзігнуті, а великий палець — догори; «ТРИ» — великий палець покласти на напівзігнуті інші пальці; «ЧОТИРИ» — руки випростати і приставити великим пальцем до середини стегна (руки рівні опущені донизу вздовж тулуба); «П'ЯТЬ» — руки повернути на 90°, пальці (крім великого) притиснути до стегна. Основні помилки: відхилення корпуса назад, неправильне положення рук і пальців; опущене або підняте підборіддя Учні повторюють дії учителя під час показу положення тулуба, ніг, рук, голови: триматися прямо, без напруження, підбори поставити разом, носки розвести по лінії фронту на ширину стопи; ноги в колінах випрямити, але не напружувати їх;груди підняти, а все тіло трохи посунути вперед; живіт втягти; плечі розвернути; руки опустити (кисті — долонями всередину з боку стегон, а напівзігнуті пальці торкаються стегна) — окремо вивчають на п'ять рахунків; голову тримати прямо й високо, не виставляючи підборіддя; дивитися перед собою і бути готовим до дії

«Рівняйсь» «Вільно» «Заправитись» «Відставити» Показ виконання команд і тренування учнів повторами у виконанні команд При збереженні стройової стійки голова повертається вправо (праве вухо вище лівого) При збереженні стройової стійки повільно трохи послабити праву (ліву) ногу Не залишаючи свого місця в строю, потрібно поправити обмундирування та спорядження Виконати попередню команду

«Головні убори — ЗНЯТИ», «Головні убори — ОДЯГТИ» Показ виконання вправи за розподілами: «Роби-РАЗ» — правою рукою взяти головний убір за передню частину; «РобиДВА» — опустити праву руку з головним убором вниз до лівої вільно опущеної руки, передати в неї кокардою вперед, а праву руку повернути в вихідне положення. (Одягти — у зворотному порядку) Тренуються на два рахунки за учителем і потім самостійно — за його командами. Знятий головний убір потрібно тримати у лівій вільно опущеній руці кокардою вперед. Тренування проводиться за командами заступника командира взводу (можливе призначення з учнів за чергою)

«Право-РУЧ» «Півоберта право-РУЧ» «ЛІВОРУЧ», «Півоберта ліво-РУЧ»

Вишикування учнів в одну шеренгу з інтервалом у два кроки, показ виконання команди повільно на два рахунки: «РобиРАЗ», «Роби-ДВА», спостереження за їх виконанням, виправлення дії учнів, тренування їх наголошенням команд декілька разів, а потім — у цілому (так само — усі команди). Основні помилки: не повний поворот на 180°; ноги не схрестились між собою і призвели до качання тулуба після оберту; руки не притиснуті до стегон; порушення стройової стійки після повороту; відхиляння корпуса назад; поворот виконано не на підборі

На «раз» військовослужбовці повертаються у визначений бік, зберігаючи правильне положення корпуса та не згинаючи ніг у колінах, переносять вагу тіла на ногу, що попереду; на «два» — найкоротшим шляхом приставляють другу ногу. Після тренування на два рахунки — тренування в цілому («раз-два»), а потім — самостійно без рахунку. Тренування виконання повороту без попереднього наголошення, в який бік треба буде повернутися за командою.

________________________________________________________________________________________________________________

Урок №12 

Дата: 01/11           

Шикування відділення в розгорнутий і похідний строї

Розгорнутий стрій відділення може бути одношеренговий (шеренга) або двошеренговий. Шикування відділення в одношеренговий (двошеренговий) стрій проводиться за командою «Відділення, в одну шеренгу (у дві шеренги) – СТАВАЙ». Прийнявши стройове положення й подавши команду, командир відділення стає обличчям у бік фронту шикування; відділення шикується згідно із штатом ліворуч від командира, як зображено на рис. 50, за інтервалами й дистанціями, визначеними Статутом.    

На початку шикування командир відділення виходить із строю і стежить за шикуванням. Відділення (екіпаж, обслуга) у складі чотирьох осіб і менше завжди шикується в одну шеренгу.

За потреби вирівняти відділення на місці подають команду «РІВНЯЙСЬ» або «Ліворуч – РІВНЯЙСЬ». За командою «РІВНЯЙСЬ» усі, крім правофлангового, повертають голову праворуч (праве вухо вище від лівого, підборіддя трохи підняте) і вирівнюються так, щоб кожен бачив груди четвертої особи, уважаючи себе першим. За командою «Ліворуч – РІВНЯЙСЬ» усі, крім лівофлангового, повертають голову ліворуч (ліве вухо вище від правого, підборіддя трохи підняте). Під час рівняння військовослужбовці можуть трохи пересуватися вперед, назад або в той чи інший бік. Після повороту відділення кругом у наступній команді вказують бік рівняння, наприклад: «Праворуч (ліворуч) – РІВНЯЙСЬ». За командою «Відділення, РОЗІЙДИСЬ» військовослужбовці виходять із строю. Для збору відділення подають команду «Відділення, ДО МЕНЕ», за якою військовослужбовці бігом збираються до командира та за його додатковою командою шикуються. Повороти всі військовослужбовці відділення виконують одночасно, дотримуючись рівняння за зазначеними командами та правилами. Після повороту відділення у двошеренговому строю праворуч (ліворуч) командир відділення робить півкроку праворуч (ліворуч), під час повороту кругом – крок уперед. 

Розмикання і змикання відділення

Для розмикання відділення на місці подають команду «Відділення, праворуч (ліворуч, від середини) розім-КНИСЬ» або «Відділення, праворуч (ліворуч, від середини) на стільки-то кроків розім-КНИСЬ (бігом розімКНИСЬ)». За виконавчою командою всі військовослужбовці, крім того, від якого здійснюється розмикання, повертаються у вказаний бік, одночасно з приставленням ноги повертають голову в бік фронту строю і рухаються прискореним півкроком (бігом), дивлячись через плече на того, хто йде позаду, і не відриваючись від нього; після зупинки того, хто йде позаду, кожен робить ще стільки кроків, скільки їх визначено командою, і повертається ліворуч (праворуч). Якщо інтервал не був визначений, розмикання проводять на один крок. Під час рівняння відділення зберігається інтервал, визначений для розмикання. Під час розмикання від середини за командою вказується середній. Військовослужбовець, названий середнім, почувши своє прізвище, відповідає: «Я», витягує вперед ліву руку та опускає її. Для змикання відділення на місці подають команду «Відділення, праворуч (ліворуч, до середини) зім-КНИСЬ (бігом зім-КНИСЬ)». За виконавчою командою всі військовослужбовці, за винятком того, до кого призначене змикання, повертаються в бік змикання, після чого прискореним півкроком (бігом) підходять на визначений для зімкненого строю інтервал, а підійшовши, самостійно зупиняються та повертаються ліворуч (праворуч). 

Урок №11 

Дата: 12/10           

 1. Рух стройовим та похідним кроком.

 Стройовий крок застосовується під час проходження підрозділів урочистим маршем при виконанні ними військового вітання під час руху; при підході військовослужбовця до начальника та відході, від нього; при виході із строю та поверненні на місце, а також під час занять із стройової підготовки. Похідний крок застосовується в усіх інших випадках. Нормальна швидкість стройового руху — 110—120 кроків за хвилину. Довжина кроку — 70—80 см. Нормальна швидкість руху бігом — 160—180 кроків за хвилину. Довжина кроку — 80—90 см. Рух стройовим кроком починається за командою «Стройовим кроком — РУШ», а рух похідним кроком за командою «Кроком РУШ». За підготовчою командою слід подати корпус трохи вперед, перенести вагу тіла більше на праву ногу зі збереженням стійкості. За виконавчою командою почати рух із лівої ноги повним кроком. Під час руху стройовим кроком ногу з витягнутим уперед носком винести на висоту 15—20 см від землі і поставити її твердо на всю стопу, піднімаючи водночас другу ногу. Руками, починаючи від плеча, здійснювати рух біля тулуба: вперед — руки згинаються в ліктях так, щоб кисті піднімалися вище за пряжку пояса на ширину долоні й на відстані долоні від тулуба до рівня ліктя. Назад — до упору в плечовому суглобі. Пальці рук напівзігнуті. Під час руху стройовим кроком голову та корпус тримати прямо, дивитися вперед. Під час руху похідним кроком ногу виносити вільно, не відтягуючи носка, і ставити її на землю, як під час звичайної ходьби, руками здійснювати вільні руки біля тулуба. Під час руху похідним кроком за командою «СТРУНКО» слід перейти на стройовий крок, а за командою «ВІЛЬНО» — на похідний крок. Тренування здійснюється виконанням стройового кроку по квадрату.

2.  Стройове положення та повороти на місці

«Шикуйсь », «Струнко» Показ виконання команд. Під час показу положення рук — на п'ять рахунків: «роби-РАЗ» — руки зігнути в ліктях долонями всередину одна до одної; «ДВА» — пальці напівзігнуті, а великий палець — догори; «ТРИ» — великий палець покласти на напівзігнуті інші пальці; «ЧОТИРИ» — руки випростати і приставити великим пальцем до середини стегна (руки рівні опущені донизу вздовж тулуба); «П'ЯТЬ» — руки повернути на 90°, пальці (крім великого) притиснути до стегна. Основні помилки: відхилення корпуса назад, неправильне положення рук і пальців; опущене або підняте підборіддя Учні повторюють дії учителя під час показу положення тулуба, ніг, рук, голови: триматися прямо, без напруження, підбори поставити разом, носки розвести по лінії фронту на ширину стопи; ноги в колінах випрямити, але не напружувати їх;груди підняти, а все тіло трохи посунути вперед; живіт втягти; плечі розвернути; руки опустити (кисті — долонями всередину з боку стегон, а напівзігнуті пальці торкаються стегна) — окремо вивчають на п'ять рахунків; голову тримати прямо й високо, не виставляючи підборіддя; дивитися перед собою і бути готовим до дії

«Рівняйсь» «Вільно» «Заправитись» «Відставити» Показ виконання команд і тренування учнів повторами у виконанні команд При збереженні стройової стійки голова повертається вправо (праве вухо вище лівого) При збереженні стройової стійки повільно трохи послабити праву (ліву) ногу Не залишаючи свого місця в строю, потрібно поправити обмундирування та спорядження Виконати попередню команду

«Головні убори — ЗНЯТИ», «Головні убори — ОДЯГТИ» Показ виконання вправи за розподілами: «Роби-РАЗ» — правою рукою взяти головний убір за передню частину; «РобиДВА» — опустити праву руку з головним убором вниз до лівої вільно опущеної руки, передати в неї кокардою вперед, а праву руку повернути в вихідне положення. (Одягти — у зворотному порядку) Тренуються на два рахунки за учителем і потім самостійно — за його командами. Знятий головний убір потрібно тримати у лівій вільно опущеній руці кокардою вперед. Тренування проводиться за командами заступника командира взводу (можливе призначення з учнів за чергою)

«Право-РУЧ» «Півоберта право-РУЧ» «ЛІВОРУЧ», «Півоберта ліво-РУЧ»

Вишикування учнів в одну шеренгу з інтервалом у два кроки, показ виконання команди повільно на два рахунки: «РобиРАЗ», «Роби-ДВА», спостереження за їх виконанням, виправлення дії учнів, тренування їх наголошенням команд декілька разів, а потім — у цілому (так само — усі команди). Основні помилки: не повний поворот на 180°; ноги не схрестились між собою і призвели до качання тулуба після оберту; руки не притиснуті до стегон; порушення стройової стійки після повороту; відхиляння корпуса назад; поворот виконано не на підборі

На «раз» військовослужбовці повертаються у визначений бік, зберігаючи правильне положення корпуса та не згинаючи ніг у колінах, переносять вагу тіла на ногу, що попереду; на «два» — найкоротшим шляхом приставляють другу ногу. Після тренування на два рахунки — тренування в цілому («раз-два»), а потім — самостійно без рахунку. Тренування виконання повороту без попереднього наголошення, в який бік треба буде повернутися за командою.

Урок№10

Дата 11/10

 Внутрішній порядок — це суворе додержання визначених військовими

статутами правил розміщення, повсякденної діяльності, побуту військовослужбовців у військовій частині й несення служби добовим нарядом.

У розпорядку дня має бути передбачений час для:

• проведення ранкових процедур (зарядки, огляду), ранкового й вечірнього туалету;
• навчальних занять і підготовки до них; для інструктажу та розводу добового наряду;
• зміни спеціального (робочого) одягу, чищення одягу, взуття, миття рук перед їжею,
харчування, обслуговування озброєння, бойової та іншої техніки;
• гуманітарної, культурно-освітньої та спортивно-масової роботи, слухання радіо й перегляду телепередач, інших медіа-ресурсів;
• огляд хворих у медичному пункті, приймання військовослужбовців командуванням
з особистих питань, відвідування військовослужбовців;
• особистих потреб, вечірньої прогулянки, вечірньої перевірки та восьмигодинного сну.

У ЗСУ здійснюють триразове харчування — сніданок, обід і вечеря (чотириразове харчування — для ліцеїстів, для особового складу кораблів та суден і для льотного
складу). На кожне окреме приймання їжі припадає від норми харчування такий обсяг: сніданок — 35 %, обід —
45 %, вечеря — 20 %. Проміжок між харчуванням не може
перевищувати 7 год. Після обіду впродовж 30 хв заняття
та роботи не передбачені.
Військовослужбовці строкової служби приходять
до їдальні в чистому взутті та одязі строєм під командою
старшини роти або заступника командира взводу. У їдальні заборонено споживати їжу в головному уборі, польовій утепленій куртці, спеціальному (робочому) одязі.
 

Відвідування військовослужбовців:

Відвідувати військовослужбовців як строкової (контрактної) служби дозволяють у час, визначений розпорядком
дня, у відведеній для цього кімнаті військової частини.

Черговому днювальному заборонено сидіти, знімати спорядження та перебувати у розстебнутому одязі.
Днювальний вільної зміни зобов’язаний:
• підтримувати чистоту та порядок у приміщеннях роти й нікуди не виходити
без дозволу чергового роти;
• надавати йому допомогу в наведенні порядку в разі порушення встановлених
статутами правил стосунків між військовослужбовцями роти;
• залишаючись замість чергового роти, виконувати його обов’язки

________________________________________________________________________________________________________________

Урок№9

Дата 04/10

Статути ЗСУ — це зведення законів військової служби, які лежать в основі повсякденного життя, виховання, навчання та бойової діяльності військ. Вони роз’ясняють, як воїн має нести військову службу і навчатися військової справи, якими морально-бойовими якостями він повинен володіти, щоб бути надійним та умілим захисником Батьківщини.

Військові звання і знаки розрізнення. Військові звання України — система рангів, що була ухвалена Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу» (1992). Нині рангова структура ще відповідає структурі радянській, хоча вже є пропозиції щодо переведення її на подібну до натівської. ЗСУ мають два типи рангів — армійські, які використовують у Сухопутних військах, Повітряних силах, Силах спеціальних операцій, Десантно-штурмових військах, і морські — для Військово-Морських сил. Військові звання поділяють на армійські та корабельні

Знаки розрізнення до форменого одягу та формених головних уборів

Погон — наплічний або нагрудний елемент форменого одягу, на якому розміщені знаки розрізнення військового звання та інші елементи військової символіки.

Нагрудний знак може мати форму таблички із зазначенням прізвища, групи крові, належності до військового формування тощо та містити затверджені державні символи.

Нарукавний знак означає належність до держави, військового формування тощо.

Кокарда — знак установленого зразка на головному уборі. Кокарду, як правило, прикріплюють у центрі кашкета, кепі, шапки або іншого головного убору. Беретний знак прикріплюють ліворуч від центру берета.

Емблема означає належність військовослужбовців до держави, відповідного військового формування тощо. Емблеми розміщують на лацканах кітеля з обох боків. На ґудзиках зображено затверджені елементи державної або відомчої символіки.

Позумент — плетений золотавими або сріблястими нитками шнур. Позумент використовують для обладнання формених головних уборів (кашкетів) або погонів.

Кант — вузька кольорова смужка, облямівка по краю або шву форменого одягу.

Урок№48/49

Дата 11/05

Кровотеча – це вихід крові із судин. В залежності від того, яка судина пошкоджена, розрізняють кровотечі: капілярні, венозні, артеріальні. В залежності від того, куди виливається кров, їх поділяють на зовнішні і внутрішні. ПМД полягає в знезараженні рани, зупинці кровотечі, накладанні пов'язки.

Артеріальна кровотеча

При даному виді кровотеч кров яскраво-червоного кольору, викидається з рани сильним пульсуючим струменем. Ця кровотеча найнебезпечніша і дуже інтенсивна. В такій ситуації зупинити кров можна тільки способом накладання артеріального джгута вище місця поранення. Є місця, де накласти джгут неможливо, в таких випадках використовують, пальцеве перетискання, тампонаду чи навіть стискальну пов'язку. Варто не забувати про те, що під джгут необхідно підкладати шматок м'якої тканини, щоб запобігти пошкодженню шкірного покриву та обов'язково занотувати аркуш з точно вказаним часом (год. хв.) накладання джгута. Влітку (при високій температурі повітря)час тримання джгуту у нерухомому положенні може досягати 1,5 — 2 год. Після закінчення можливого часу джгут необхідно поступово відпустити і через 5-10 секунд, за необхідності накласти знову на повторний час (якщо кровотеча відновлюється). Взимку (при низьких температурах повітря) максимальна тривалість накладання джгуту може сягати до 1 год. Звільнення від джгута проводимо таким же чином, як і у першому випадку.

Венозна кровотеча

При даному виді кровотеч кров, темно-вишневого кольору, витікає менш інтенсивно, рідко має загрозливий характер. Однак потрібно пам'ятати, що при пораненні вен шиї і грудної клітки є небезпека виникнення в судинах негативного тиску під час глибокого вдиху. Пухирці повітря, проникаючи з потоком крові в серце, можуть викликати повітряну емболію — закупорку кровоносних судин (наприклад серця, легень)та стати причиною смерті. В даній ситуації припинити кровотечу можна способом пальцевого перетискання або накладання венозного джгута нижче місця поранення. Методика накладання джгута така ж сама, як і при його накладанні у випадку артеріальної кровотечі.

Капілярна кровотеча

Даний тип кровотеч спостерігається при неглибоких порізах шкіри, саднах. Завдяки зсіданню крові капілярна кровотеча припиняється самостійно. Варто лише використати певні антисептичні засоби чи засоби з вмістом спирту для дезінфекції ушкодженої ділянки покриву.

Паренхіматозна кровотеча

Паренхіматозна кровотеча виникає в разі пошкодження печінки, нирок, селезінки і завжди небезпечна для життя. Самостійної зупинки кровотечі майже ніколи не відбувається. У деяких випадках кровотеча може стати небезпечною не через кількість крові, яка витікає з ушкодженої судини, а внаслідок того, що кров викликає стискування життєво важливих органів. Так, скупчення крові в ендокарді може привести до стискування серця (тампонаді) та його зупинці, а скупчення крові в порожнині черепа приведе до стиснення мозку й смерті. При крововиливах у міжтканинні простори утворюються гематоми. Кровотечі небезпечні тим, що зі зменшенням кількості циркулюючої крові погіршується діяльність серця, що в свою чергу, знижує постачання киснем життєво важливі органи (мозок, серця, нирок, печінки). Це прискорює розвиток термінальних станів.

________________________________________________________________________________________________________________

Урок№47

Дата 30/04

________________________________________________________________________________________________________________

Урок№46

Дата 27/04

ШТУЧНЕ ДИХАННЯ - ЙОГО РІЗНОВИДИ, МЕТОДИКА ТА ТЕХНІКА ПРОВЕДЕННЯ ШТУЧНОЇ ВЕНТИЛЯЦІЇ ЛЕГЕНЬ

Штучне дихання слід робити тільки в тому випадку, якщо потерпілий не дихає взагалі або дихає важко - рідко, судорожно, ніби із хлипанням, як вмираючий, або якщо дихання поступово погіршується. Проводити його слід безперервно і продовжувати до позитивного результату (оживання) або до появи беззаперечних ознак смерті.

Під час штучного дихання необхідно стежити за потерпілим. Якщо він поворухне губами, повіками або зробить ковтальний рух гортанню (кадиком), потрібно перевірити, чи не зробить він самостійного вдиху. Не слід продовжувати робити штучне дихання після того, як потерпілий почне дихати самостійно.

Якщо після декількох секунд очікування виявиться, що потерпілий не дихає, слід негайно відновлювати штучне дихання.

Перед виконанням штучного дихання необхідно звільнити дихальні шляхи потерпілого, звільнити його від одягу, що стискає: розстебнути комір, розв’язати шарф, розстебнути штани тощо.

Найбільш ефективним способом штучного дихання є спосіб, який отримав назву «з рота в рот (ніс)». При використанні цього способу той, хто надає допомогу, вдмухує повітря зі своїх легень у рот або в ніс потерпілого. Приступаючи до проведення штучного дихання цим способом, необхідно в першу чергу забезпечити вільну прохідність верхніх дихальних шляхів, для чого голову потерпілого слід відігнути назад. Робиться це в такий спосіб. Рятувальник стає з лівого боку потерпілого, який лежить на спині, підводить ліву руку під його потилицю, а правою рукою тисне на лоб. Завдяки цьому голова потерпілого відгинається назад і відкривається рот. Для збереження досягнутого положення голови під лопатки підкладають валик зі згорнутого одягу.

Очистивши порожнину рота потерпілого, рятувальник робить два-три глибокі вдихи, а потім вдмухує повітря зі своїх легень у рот (або ніс) потерпілого. Для подолання неприємного відчуття і попередження небезпеки взаємного інфікування вдування можна робити через бар’єрний пристрій. Можна також для цієї мети користуватися спеціальною трубкою - повітроводом, яка вводиться в рот потерпілому. Ця трубка утримує язик від западання, що дуже важливо під час штучного дихання, бо вхід у гортань повинен бути відкритий. Круглий щиток, укріплений у середній частині трубки, утримує її в потрібному положенні і щільно закриває рот потерпілого, перешкоджаючи виходу повітря. При виконанні штучного дихання цим способом потрібно стежити за тим, щоб якомога більша кількість повітря, яке вдихається, надійшла в легені потерпілого. Для цього при вдуванні повітря через рот слід затискати ніс потерпілого, а при вдуванні через ніс - закривати йому рота.

Ефективність штучного дихання визначається за розширенням грудної клітки потерпілого, яке відбувається при вдуванні. Після закінчення вдування повітря видих відбувається самостійно, у результаті опускання грудної клітки. На цей час рот і ніс потерпілого звільняють, щоб не перешкоджати вільному видиху. Частота вдування не повинна перевищувати 12-16 разів на хвилину.

________________________________________________________________________________________________________________

Урок№45

Дата 20/04

Обов’язком громадянина кожної країни є вміння надавати домедичну допомогу іншій людині, яка перебуває в невідкладному стані.

Невідкладний стан людини — це раптове погіршення фізичного або психічного здоров’я, яке прямо й невідворотно загрожує життю та здоров’ю і виникає внаслідок хвороби, травми, отруєння або інших причин.

Домедична допомога є важливим елементом системи екстреної медичної допомоги, яку на професійному рівні здійснюють працівники виїзних бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги (бригад ЕМД). Вам вони відомі. Карети ЕМД мчать вашим містом або селом, поспішаючи на виклик до хворої чи постраждалої людини.

У цілому світі домедичній допомозі приділяють значну увагу. її важливість зумовлена тим, що саме цей вид допомоги постраждалій чи хворій людині найшвидше надається свідками на місці події — на території, у приміщенні або будь-якому іншому місці перебування людини в невідкладному стані.

Таким свідком події можете бути і ви. У дома, на вулиці, у школі, на відпочинку та будь-де на ваших очах людині може стати недобре, вона може постраждати внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (ДТП), утопления, падіння з висоти, отруєння тощо. Завдяки високому рівню обізнаності та практичної підготовки, ви не будете безпорадними й зможете надати домедичну допомогу — урятувати та зберегти життя людини в невідкладному стані й мінімізувати наслідки впливу такого стану на її здоров’я.

Сьогодні ви приступаєте до вивчення домедичної допомоги, опанування якої розпочинається з найскладнішої ситуації, яка може виникнути, — раптової зупинки серця. Що швидше ви прийдете на допомогу, то більше шансів у постраждалого вижити

Сукупність дій, які потрібно виконати за умов раптової зупинки серця, називають серцево-легеневою реанімацією (СЛР). Якщо розпочати СЛР першої хвилини після зупинки серця, шанси відновити його роботу сягають понад 85 %, а за 10 хвилин — уже менше 10 %.

Ураховуючи важливість проблеми, фахівці розробили певну послідовність дій у разі раптової зупинки серця, що забезпечує найбільший відсоток виживання постраждалих і яка отримала світове визнання. її назвали ланцюжком виживання 

________________________________________________________________________________________________________________

Урок№44

Дата 16/04

Запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - підготовка і реалізація комплексу правових, соціально-економічних, політичних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та інших заходів, спрямованих на регулювання техногенної та природної безпеки, проведення оцінки рівнів ризику, завчасне реагування на загрозу виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру на основі даних моніторингу, експертизи, досліджень та прогнозів щодо можливого перебігу подій з метою недопущення їх переростання у надзвичайну ситуацію техногенного та природного характеру або пом'якшення її можливих наслідків.

_______________________________________________________________________________________________________________

Урок№43

Дата 13/04

Кожна з НС призводить до негативних наслідків для життєдіяльності населення та суб’єктів господарювання. Певні з них можуть бути в будь-якому регіоні, наприклад ДТП, більшість стихійних лих, інші — тільки в певному, наприклад снігові лавини і селеві потоки можуть бути тільки в горах, виробничі аварії — тільки на цих об’єктах.

Вивчення прогнозованих надзвичайних подій, характерних для певної місцевості, дозволяє диференційовано та спрямовано братися до розробки та здійснення заходів, які можуть запобігти або пом’якшити наслідки аварій, катастроф та стихійного лиха.

Можливість виникнення НС техногенного характеру ймовірніша в тих регіонах, де велика техногенна завантаженість території, тобто наявна значна кількість об’єктів народного господарства: підприємств, трубопроводів, транспорту, які можуть бути причиною аварій. Деяких з них називають потенційно небезпечнішії об'єктами (ПНО), тобто такими, на яких використовують, виготовляють, переробляють, зберігають чи транспортують небезпечні речовини та біологічні препарати.

Небезпечнішії називають біологічні, хімічні, токсичні, вибухові, окислювальні, займисті речовини. До біологічних препаратів належать речовини біологічного походження, небезпечні для життя і здоров’я людей та довкілля. Підприємства, на яких використовують, виготовляють, переробляють, зберігають або транспортують одну або кілька небезпечних речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативно встановлені порогові норми, називають об'єктами підвищеної небезпеки (ОПН).

До цієї групи належать й інші об’єкти, на яких є реальна загроза виникнення аварії внаслідок порушення умов експлуатації (наднормативний викид небезпечних речовин, пожежа, вибух тощо). Вона може призвести до небезпечної події або надзвичайної ситуації (загроза для життя і здоров’я людей та довкілля на території об’єкта та за його межами) техногенного характеру. З метою захисту від таких аварій, населення повинно знати фактори ураження кожної з них.

Потенційно небезпечнішії об'єктами вважають:

• хімічні підприємства та виробництва;

• військові об’єкти та виробництва вибухових речовин і боєприпасів;

• підприємства та установи, що мають виробництва, використовують та зберігають ядерні матеріали (радіоактивні відходи);

• підприємства з виробництва та постачання електричної та теплової енергії (атомні електростанції, гідроелектростанції тощо);

• металургійні, машинобудівні та металообробні підприємства і виробництва;

• підприємства з видобування руд та нерудних копалин;

• підприємства з виробництва будівельних матеріалів;

• підприємства з обробки деревини;

• текстильні підприємства та підприємства легкої промисловості;

• підприємства з виробництва та обробки тваринних продуктів;

• підприємства з виробництва харчових продуктів та смакових речовин;

• санітарно-технічні споруди комунального призначення;

• гідроспоруди;

• об’єкти транспорту;

• трубопроводи та споруди на них;

• сховища газу, нафти і нафтопродуктів;

• об’єкти водопостачання та водовідведення;

• склади небезпечних та шкідливих речовин;

• заправні станції.

За видом небезпечних речовин, що їх використовують у виробничому процесі, потенційно небезпечні об’єкти поділяють на:

• вибухо- й пожежонебезпечні (ВПНО);

• хімічно небезпечні (ХНО);

• радіаційно небезпечні (РНО).

Вибухо- й пожежонебезпечні об’єкти — це виробництва вибухових (тротил, тетрил, гексоген тощо) і займистих речовин, нафтопереробні підприємства, млинарські комбінати та елеватори, деревообробні й інші підприємства, що використовують або виробляють вибухові та займисті речовини. Аварії на таких підприємствах спричиняють пошкодження та знищення матеріальних цінностей, травмування і загибель людей.

________________________________________________________________________________________________

Урок№42

Дата 06/04

Надзвичайна ситуація (НС) — порушення нормальних умов життя і діяльності людей на об'єктах або територіях, спричинене аварією, катастрофою, епідемією, стихійним лихом, епізоотією, епіфітотією, великою пожежею, застосуванням засобів ураження, що призвели або можуть призвести до людських і матеріальних втрат, а також велике зараження людей і тварин.

Надзвичайні ситуації поділяють за такими характерами:

1)Природного характеру

2)Техногенного характеру

3)Соціального характеру

4)Воєнного характеру

Надзвичайні ситуації природного характеру – це небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні морські та прісноводні явища, руйнації ґрунтів чи надр, природні пожежі, зміна стану повітряного басейну, інфекційна захворюваність людей, сільськогосподарських тварин, масове ураження с/г рослин хворобами або шкідниками.

Надзвичайні ситуації техногенного характеру — це наслідок транспортних аварій, катастроф, пожеж, неспровокованих вибухів чи їх загроза, аварій з викидом (загрозою викиду) небезпечних хімічних, радіоактивних, біологічних речовин, раптового руйнування споруд та будівель, аварій на інженерних мережах і спорудах 

Соціального характеру - порушення нормальних умов життя та діяльності людей на окремій території чи об'єкті на ній або на водному об'єкті, спричинене протиправними діями терористичного і антиконституційного спрямування, або пов'язане із зникненням (викраденням) зброї та небезпечних речовин

Надзвичайні ситуації військового характеру — це ситуації, пов'язані з наслідками застосування зброї масового ураження або звичайних засобів ураження, під час яких виникають вторинні фактори ураження населення внаслідок зруйнування атомних і гідроелектричних станцій, складів і сховищ радіоактивних і токсичних речовин

Надзвичайні ситуації природного типу

1) Природні пожежі

2) Повінь

3) Землетрус

4) Смерч

5) Буря

6) Ураган

7) Зсуви

_______________________________________________________________________________________________________________

Урок№41

Дата 02/04

Війни, або воєнні надзвичайні ситуації — це порушення нормальних умов життя та діяльності людей на окремій території чи об'єкті на ній або на водному об’єкті, спричинене застосуванням звичайної зброї або зброї масового ураження, під час якого виникають вторинні чинники ураження населення. Ці джерела небезпечних ситуацій з’являються внаслідок руйнування атомних і гідроелектричних станцій, складів і сховищ радіоактивних і токсичних речовин та відходів, нафтопродуктів, вибухівки, сильнодіючих отруйних речовин, токсичних відходів, транспортних та інженерних комунікацій.

 Війни знищували значні людські та матеріальні ресурси, сприяли поширенню інших лих, гальмували розвиток людства. Зброя, що застосовувалась у війнах, ставала все сильнішою і сильнішою, а наслідки її використання все жахливішими. Певні країни світу мають ядерну зброю, яка може знищити все живе на планеті. Після низки випробувань цієї зброї, моделювання обстановки, що виникла внаслідок її використання, та ряду техногенних катастроф на ядерних об'єктах, зокрема на Чорнобильській АЕС, людство зрозуміло, що переможця ядерної війни може не бути і що ядерна війна може призвести до зникнення цивілізації взагалі. Щоб цього не сталося, треба проводити запобіжні заходи. Майже всі країни світу підписали угоду про заборону застосування зброї масового ураження. У світі розроблена система контролю за нерозповсюдженням ядерної, хімічної та біологічної зброї, але, незважаючи на це, нам важливо знати джерела небезпечних ситуацій у воєнний час, щоб вміти на них реагувати.

Отже, усі види зброї є найбільшим джерелом небезпечних ситуацій. Розрізняють такі види зброї:

• зброя масового ураження (її поділяють на ядерну, хімічну, біологічну); вона призводить до масового ураження населення на великих територіях, а за ядерного вибуху і до значних руйнувань на місцевості;

• звичайна зброя, яку застосовують як у локальних, так і великомасштабних бойових діях. Розрізняють багато видів звичайної зброї і вся вона застосовується для знищення людей та матеріальних об’єктів. У сучасних умовах, незважаючи на наявність зброї масового ураження, триває розробка і надходження на озброєння армій різних держав звичайних засобів ураження, щільність вогню яких значно збільшилася, які мають значну силу ураження, підвищену дальність і велику точність ураження цілі. Наприклад, під час застосування системи залпового вогню на площі близько 13 га будуть знищені всі споруди і майже 82% живої сили противника.

Розглянемо наслідки використання різних видів зброї для життєдіяльності людини:

Ядерна зброя — це зброя масового ураження вибухової дії. Уперше застосована американцями наприкінці Другої світової війни, коли на японські міста Хіросіму і Нагасакі були скинуті атомні бомби (потужність однієї з них становила 20 кілотонн), унаслідок чого постраждало понад 53 % міського населення . У Хіросімі з 255 тис.мешканців у перший день загинуло 45 тис. і поранено 91 тис. осіб. Ядерна зброя створює найбільшу загрозу для життя і здоров’я людини.

Газова атака

Під час Першої світової війни німці застосували небачену зброю, наслідки дії якої жахнули світ. 22.04.1915 р. о 3 год 30 хв німецька армія вперше в історії застосувала хімічну зброю 

Солдати союзних військ, не готові до таких дій ані технічно, ані психологічно, спішно покидали позиції, гинули, уражені газом. Фронт було прорвано. На атаку було витрачено 180 т хлору, випускали його з балонів протягом 5 хв на ділянці фронту протяжністю 6-8 км. Отруїлося 15 тис. солдатів французької і канадської армій, 5 тис. бійців загинуло.

Хімічна зброя. Що ж таке хімічна зброя? її застосовують для масового ураження людей, тварин і рослин, зараження місцевості, споруд, техніки, води та продуктів харчування.

Основу хімічної зброї складають отруйні речовини (ОР), які відповідають визначеним технічним вимогам, мають певні фізико-хімічні та надзвичайно токсичні властивості, що забезпечують найбільшу бойову ефективність.

Застосування ОР утворює осередки хімічною зараження — територію, де є люди, техніка, джерела водопостачання, продукти й інші об’єкти, що зазнали впливу хімічної зброї.

_____________________________________________________________________________________________________________

Урок№40

Дата 30/03

Людина постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем. Конкретні умови середовища існування, у яких живе і працює людина, суттєво впливають на її працездатність, самопочуття, збереження здоров’я. Оптимальні (комфортні) умови забезпечують високу працездатність людини, добре самопочуття.

Фактори довкілля, що спричиняють екстремальні умови, які є межею витримки людини, значно знижують її працездатність, зумовлюють функціональні зміни організму, але не викликають патологічних розладів. Чинники екстремальних умов можуть викликати психічне напруження, пов’язане з почуттям страху, турботою за здоров’я близьких, тривалою небезпекою тощо.

Щодня у світі фіксують тисячі подій, під час яких відбувається порушення нормальних умов життя і діяльності людей (унаслідок аварій, катастроф, стихійних лих, епідемій, терористичних актів, збройних конфліктів тощо). Вони призводять до загибелі людей і до значних матеріальних втрат. Такі події називають надзвичайними ситуаціями (НС). їх загальні ознаки: загроза загибелі людей або наявність такої загрози чи значне погіршення умов їх життєдіяльності; заподіяння економічних збитків; істотне погіршення стану довкілля.

НС техногенного характеру — транспортні аварії (катастрофи), пожежі, неспро- воковані вибухи чи їх загроза, аварії з викидами небезпечних хімічних, радіоактивних, біологічних речовин, раптове руйнування споруд та будівель, аварії на інженерних мережах і спорудах життєзабезпечення, гідродинамічні аварії на греблях, дамбах тощо. Надмірна концентрація промислових об’єктів у багатьох районах України, ускладнення технологічних процесів з використанням значної кількості вибухо-, пожежо-, хімічно- та радіаційнонебезпечних речовин, суттєве зношення промислового обладнання, навіть за умови його неповного використання, призводять до зростання кількості аварій та катастроф техногенного характеру.

Аварія — небезпечна подія техногенного характеру, що спричинила загибель людей або створює на об’єкті чи окремій території загрозу життю та здоров’ю людей і призводить до руйнування будівель, споруд, обладнання і транспортних засобів, порушення виробничого або транспортного процесу чи завдає шкоди довкіллю.

Катастрофа — велика за масштабами аварія чи інша подія, що призводить до тяжких (трагічних) наслідків.

НС природного характеру— небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні морські та прісноводні явища, деградація грунтів чи надр, природні пожежі, зміни стану повітряного басейну, інфекційні захворювання людей, сільськогосподарських тварин, масове ураження сільськогосподарських рослин хворобами та шкідниками, зміна стану водних ресурсів та біосфери тощо.

Урок №27

Дата19/01

Прийоми і основні способи пересування солдата в бою на різній місцевості під час дій у пішому порядку:

• переповзання (напівкарачки, на боці, по-пластунськи)

• перехід

• перебігання

 Спосіб пересування залежить від наявності укриттів на полі бою та рельєфу місцевості, щільності вогню супротивника та відстані до нього й від інших умов. Зазвичай атакують перебігаючи — прискореним кроком або бігом, а переповзання застосовують для прихованого зближення із супротивником.

 Перед початком пересування особовий склад має поставити зброю на запобіжник за командою «Запобіжник — СТАВ!» або самостійно

 Переповзання застосовують для непомітного наближення до супротивника і прихованого подолання ділянок місцевості, що мають незначні укриття, нерівності рельєфу та перебувають під спостереженням або обстрілом супротивника. Залежно від обстановки, рельєфу місцевості й вогню переповзання проводять на напівкарачках, на боці та по-пластунськи. Після отримання попередньої команди щодо руху спочатку той, хто переповзає, має намітити шлях пересування і приховані місця для зупинок на перепочинок, а за командою для виконання — переповзти одним із зазначених способів.

 Для переповзання напівкарачки треба встати на коліна й опертися на передпліччя або на кисті рук. Підтягти зігнуту праву (ліву) ногу під груди, одночасно ліву (праву) руку витягнути вперед. Пересунути тіло вперед до повного випрямлення правої (лівої) ноги, одночасно підтягаючи під себе іншу зігнуту ногу, і, витягаючи іншу руку, продовжувати рух у тому ж порядку. Зброю тримати: при опорі на передпліччя — так само, як і при переповзанні по-пластунськи; при опорі на кисті рук — у правій руці.

 Для переповзання на боці - лягти на лівий бік, підтягти вперед ліву ногу, зігнуту в коліні, опертися на передпліччя лівої руки, правою ногою упертися каблуком у землю якомога ближче до себе; розгинаючи праву ногу, пересунути тіло вперед, не змінюючи положення, продовжувати рух у тому ж порядку. Зброю тримати правою рукою, поклавши її на стегно лівої ноги 

 Для переповзання по-пластунськи треба лягти, притиснувшись до землі, правою рукою взяти зброю за ремінь біля верхньої антабки (щоб ствол не втикався у поверхню місцевості) і покласти його на передпліччя правої руки. Підтягти праву (ліву) ногу й одночасно витягнути ліву (праву) руку якомога далі, відштовхуючись зігнутою ногою, пересунутися вперед, підтягти іншу ногу, витягнути іншу руку і продовжувати рух у тому самому порядку. Під час переповзання голову високо піднімати не слід 

 Переповзання застосовуються для непомітного наближення до супротивника і прихованого подолання ділянок місцевості, що мають незначні укриття, нерівності рельєфу й перебувають під спостереженням або обстрілом супротивника. За попередньою командою той, хто переповзає, має намітити шлях пересування та приховані місця для зупинок на перепочинок, а за командою для виконання — переповзти одним із зазначених способів.

______________________________________________________________________________________________________________

Урок №26

Дата15/01

Тактичне носіння зброї. Розрізняють три види.

1. На грудях — автомат висить на ремені, перекинутому через шию. Це дає змогу: швидко підготуватися до ведення вогню, перекладати зброю з одного плеча на інше; використовувати зброю в рукопашній сутичці. Недоліком є те, що за тривалого носіння автомата втомлюється шия.

2. На грудях (стволом вниз) — ремінь перекинутий через спину, автомат на грудях стволом униз. Завдяки цьому основне навантаження припадає на спину, а не на шию, можна швидко підготувати автомат до стрільби, дає змогу, за потреби, швидко перевести його в положення перекинутого через шию. Цей спосіб зручніший, дає змогу швидко підготуватися до бою. Таке положення автомата не заважає в рукопашній сутичці, дає можливість вільно завдавати ударів руками та ногами, боротися із захопленням, падати і перекочуватися. При такому способі носіння автомата збройовий ремінь слід відпускати так, щоб приклад знаходився трохи нижче правого плеча.

Недоліками є те, що неможливо швидко перекласти автомат з одного плеча на інше та складніше застосовувати його в рукопашній сутичці.

3. Вільно (на петлі) - часто постає потреба мати вільні руки і одночасно автомат має бути розташований у положенні, що забезпечує його швидке застосування. Наприклад, на блокпості треба перевірити особу, але автомат має бути подалі від неї, щоб ця людина не могла заблокувати зброю. Для зручного розташування автомата потрібно відчепити ремінь від ствольної антабки і зачепити за антабку приклада, утворивши з нього петлю. Петлю підганяють за розміром й одягають через плече і спину. Автомат з відкинутим прикладом розташовують під правим плечем і легко скидають однією рукою. Проводячи перевірку, необхідно ставати лівим боком до тої особи, яку перевіряєте, з правого боку від неї. Слід злегка виставити ліву ногу вперед, розвернутися корпусом лівою стороною вперед так, щоб автомат був віддалений від людини, яку перевіряєте.

Таке положення зброї має певні переваги: дає змогу віддалити автомат від особи, яка перевіряється, що ускладнює можливість заволодіння нею зброєю; у разі небезпеки легко збільшити дистанцію і застосувати зброю; у такому положенні добре контролювати діставання документів; автомат можна вільно перемістити з одного плеча на інше.

Недолік цього тактичного носіння зброї: під час бігу автомат плутається в ногах або б’є по тулубу. Підвіс не забезпечує притиснення автомата до тулуба, тому солдат змушений контролювати зброю, щоб не опускалася і не зачерпувала стволом різне сміття.

Здійснюючи марш на бронетехніці, солдати часто сидять зверху на ній. Зазвичай вони опускають одну ногу вниз у відкритий люк, а іншою опираються зверху на броню. З цього положення їм легше зістрибнути вниз у люк, якщо почнеться обстріл, або — з машини на землю, у випадку підриву машини на міні чи влученні протитанкової гранати. Якщо тримати автомат у руках, то він дуже заважатиме при зістрибуванні вниз у люк, або може легко загубитися, коли солдата вибухом або при різкому гальмуванні скине з броні. Для уникнення цього збройовий ремінь треба ослабити й одягнути його через голову, щоб автомат зручно розташувався на корпусі стволом угору і не заважав стрибати з машини, отож його можна швидше приготувати до стрільби

У момент наближення до цілі. Залежно від тривалості часу висування на значні відстані та за відсутності вірогідності зіткнення із супротивником автомат зручніше розташувати на грудях — ремінь перекинути через шию, автомат висить стволом убік, руки лежать зверху на автоматі.

______________________________________________________________________________________________________________

Урок №25

Дата12/01

ПОНЯТТЯ ПРО БІЙ

Відповідно до Бойового статуту Сухопутних військ Збройних Сип України, Частина III (взвод, відділення, екіпаж танка), бій - основна форма тактичних дій підрозділів, узгоджені за метою, місцем і часом удари, вогонь і маневр військових частин, підрозділів (кораблів, літаків) для відбиття ударів противника, його знищення (розгрому) та виконання інших завдань в обмеженому районі впродовж короткого часу. Тобто бій являє собою сукупність ударів, вогню та маневру.

Удар - складовий елемент бойових дій, бою, що полягає в одночасному ураженні противника потужною дією на нього зброєю або військами.

За масштабом удари військами (силами) можуть бути оперативними або тактичними, а вогневі (за кількістю залучених засобів) - зосереджені, групові, поодинокі, у тому числі високоточні.

Вогонь - ураження противника стрільбою (пуском) з різних видів зброї (озброєння) для знищення, подавления, виснаження і руйнування.

Маневр - організоване пересування військових частин і підрозділів у ході бою з метою зайняття вигідного положення стосовно противника і створення необхідних сил і засобів на новому напрямку (рубежі, у новому районі), відведення військових частин та підрозділів з-під ударів противника, а також перенесення вогню для найбільш ефективного ураження противника.

ВИДИ ВОГНЮ ТА МАНЕВРУ, ЇХ ЗНАЧЕННЯ В БОЮ

У тактиці види вогню визначаються за різними ознаками.

1. За тактичними завданнями, які вирішуються, вогонь буває на знищення, подавления, виснаження, руйнування, задимлення (засліплювання), освітлення тощо.

Вогонь на знищення цілі полягає в нанесенні їй такого ураження, за якого вона повністю втрачає свою боєздатність.

Вогонь на подавления цілі полягає в нанесенні їй такого ураження, яке тимчасово позбавляє її боєздатності, обмежує або забороняє маневр і порушує управління.

Вогонь на виснаження - турбуючий вогонь з метою морально-психологічного впливу на живу силу противника.

Вогонь на руйнування полягає в приведенні оборонних споруд противника в непридатний для подальшого бойового використання стан.

Вогонь на задимлення (засліплення) полягає в застосуванні спеціальних боєприпасів, наприклад димових снарядів, з метою задимлення і осліплення вогневих засобів противника (особливо протитанкових), його командних і спостережних пунктів (постів).

Вогонь на освітлення застосовується при веденні бойових дій уночі для освітлення місцевості, постановки світлових орієнтирів (створів), а також для осліплення спостережних пунктів (електронно-оптичних засобів) вогневих засобів противника.

2. За видами зброї вогонь буває зі стрілецької зброї, гранатометів, танків (танкових гармат і кулеметів), бойових машин піхоти (бронетранспортерів) (БМП (БТР)), артилерії тощо.

3. За способами ведення вогонь буває прямою, напівпрямою наводкою, із закритих вогневих позицій.

Стрільба прямою наводкою ведеться з відкритої вогневої позиції, коли вогневий засіб наводиться безпосередньо в ціль.

Стрільба із закритих позицій - ведення вогню по цілях, які перебувають поза прямою видимістю з вогневої позиції.

Прямою протилежністю цій стрільбі є стрільба прямою наводкою, коли навідник вогневого засобу бачить ціль, розриви і особисто веде корегування вогню.

Стрільба напівпрямою наводкою - метод стрільби в артилерії, під час якої той, хто стріляє, спостерігає ціль і наводить на неї артилерійську гармату в горизонтальній площині, користуючись оптичним прицілом, а прицілювання у вертикальній площині ведеться як при стрільбі із закритих позицій.

4. За напруженістю вогонь буває короткочасний (поодинокими пострілами, короткими або довгими чергами), безперервний, кинджальний, швидкий, методичний, залповий тощо.

Урок №14 

Дата:06/11  

Рух відділення стройовим і похідним кроком

Щоб військовослужбовці скинули головні убори, полається команда: "Головні убори - СКИНУТИ!", а щоб одягли: "Головні убори - НАДЯГТИІ" Скинутий головний убір тримають у вільно опущеній лівій руці козирком уперед.

Без зброї або зі зброєю в положенні "за спину" головний убір скидають і одягають правою рукою, а зі зброєю в положенні "на ремінь", "на груди", "біля ноги" - лівою рукою. Якщо головний убір скидають, будучи з карабіном у положенні "на плече", то карабін попередньо беруть до ноги.

Для військового привітання на місці поза строєм в головному уборі потрібно піднести праву руку до головного убору так, щоб пальці були разом, долоня пряма, середній палець торкався нижнього краю головного убору (біля козирка), лікоть - на лінії та висоті плеча (мал. 34). Під час повороту голови в бік командира (начальника) положення руки залишається без зміни. Коли командир (начальник) минає військовослужбовця, який вітав. його, той повертає

голову прямо, руку опускає. Для військового привітання на місці поза строєм без головного убору за три-чотири кроки до командира (начальника) потрібно повернутись у його бік, виструнчитися й дивитися йому в обличчя, повертаючи голову слідом за ним.

Для військового привітання під час руху поза строєм в головному уборі потрібно за три-чотири кроки до зустрічі з командиром (начальником) опустити ногу на землю, повернути голову і підняти праву руку до головного убору, ліву руку тримати нерухомо біля стегна; проходячи мимо командира (начальника), одночасно опустити ліву ногу і праву руку, голову повернути прямо; якщо військовослужбовцеві потрібно пройти вперед, то привітання він починає з першим кроком обгону командира (начальника), за другим кроком повертає голову прямо, праву руку опускає.

Для військового привітання під час руху без головного убору треба за три-чотири кроки до командира (начальника) одночасно з опусканням ноги припинити рух руками, повернути голову в його бік і, рухаючись далі, дивитися йому в обличчя. Привітавши командира (начальника), голову повернути прямо і продовжити рух руками.

На привітання начальника "Здрастуйте, товариші (панове)!" військовослужбовці відповідають голосно, чітко, злагоджено.

Для злагодженої відповіді під час руху всі військовослужбовці починають відповідати у той момент, коли ставлять ліву ногу на землю, наступне словб, - коли ставлять на землю праву ногу, і т. д. Наприклад, на привітання генерал-майора "Здрастуйте" відповідають у чотири інтервали: під ліву ногу "Здрастуйте", під праву - "товаришу", знову під ліву - "генерал", знову під праву - "майор".

Для виходу із строю подають команду, наприклад: "Рядовий Коваленко. До мене бігом - РУШ!" Почувши своє прізвище, військовослужбовець відповідає "Я", а за командою про вихід (виклик) із строю відповідає "Так", виходить стройовим кроком, ступивши один-два кроки прямо, повертається вбік командира (начальника), найкоротшим шляхом підходить (підбігає), за 3-4 кроки до нього переходить на стройовий крок, за 2-3 кроки зупиняється і доповідає про своє прибуття.

Якщо військовослужбовець вийшов з першої шеренги, то вільне місце займає військовослужбовець, що стояв за ним у другій шерензі. Якщо треба вийти з другої шеренги, то військовослужбовець лівою рукою торкається військовослужбовця з першої шеренги, який стоїть попереду, той ступає крок уперед і, не приставляючи правої ноги вправо, пропускає того, хто має вийти із строю, а потім стає на своє місце.

Під час виходу із строю з колони по два, по три, по чотири вбік найближчого флангу військовослужбовець робить попередньо поворот праворуч (ліворуч). Військовослужбовець, який стоїть поруч, ступає крок вправо (вліво) і, не приставляючи другої ноги, робить крок назад, пропускає військовослужбовця, який виходить із строю, а потім повертається на своє місце.

Підходячи до командира (начальника) поза строєм, військовослужбовець за три-чотири кроки до нього переходить на стройовий крок, за два-три кроки зупиняється і, приставляючи ногу, підносить праву руку до головного убору й доповідає. Наприклад: "Товаришу (пане) лейтенант. Рядовий Коваленко за вашим наказом прибув". Після доповіді опускає руку.

Почувши дозвіл іти, військовослужбовець підносить праву руку до головного убору і відповідає "Так", а тоді повертається в напрямі руху, з першим кроком (з поставленої лівої ноги) опускає руку і, ступивши три-чотири кроки, далі рухається похідним кроком.

Для повернення військовослужбовця у стрій подають команду. Наприклад: "Рядовий Коваленко, стати в стрій" або тільки: "Стати в стрій". Військовослужбовець, почувши своє прізвище, повертається до командира (начальника) й відповідає "Я". За командою "Стати в стрій" підносить руку до головного убору, відповідає "Так", повертається в напрямі руху, з першим кроком опускає руку і стройовим кроком підходить до свого місця в строю. Якщо військовослужбовець - зі зброєю в положенні "за спину", то при відповіді він також підносить руку до головного убору. В інших випадках руку до головного убору не підносять.

_______________________________________________________________________________________________

Урок №13 

Дата:03/11         

 Шикування відділення в розгорнутий і похідний строї

Розгорнутий стрій відділення може бути одношеренговий (шеренга) або двошеренговий. Шикування відділення в одношеренговий (двошеренговий) стрій проводиться за командою «Відділення, в одну шеренгу (у дві шеренги) – СТАВАЙ». Прийнявши стройове положення й подавши команду, командир відділення стає обличчям у бік фронту шикування; відділення шикується згідно із штатом ліворуч від командира, як зображено на рис. 50, за інтервалами й дистанціями, визначеними Статутом.    

На початку шикування командир відділення виходить із строю і стежить за шикуванням. Відділення (екіпаж, обслуга) у складі чотирьох осіб і менше завжди шикується в одну шеренгу.

За потреби вирівняти відділення на місці подають команду «РІВНЯЙСЬ» або «Ліворуч – РІВНЯЙСЬ». За командою «РІВНЯЙСЬ» усі, крім правофлангового, повертають голову праворуч (праве вухо вище від лівого, підборіддя трохи підняте) і вирівнюються так, щоб кожен бачив груди четвертої особи, уважаючи себе першим. За командою «Ліворуч – РІВНЯЙСЬ» усі, крім лівофлангового, повертають голову ліворуч (ліве вухо вище від правого, підборіддя трохи підняте). Під час рівняння військовослужбовці можуть трохи пересуватися вперед, назад або в той чи інший бік. Після повороту відділення кругом у наступній команді вказують бік рівняння, наприклад: «Праворуч (ліворуч) – РІВНЯЙСЬ». За командою «Відділення, РОЗІЙДИСЬ» військовослужбовці виходять із строю. Для збору відділення подають команду «Відділення, ДО МЕНЕ», за якою військовослужбовці бігом збираються до командира та за його додатковою командою шикуються. Повороти всі військовослужбовці відділення виконують одночасно, дотримуючись рівняння за зазначеними командами та правилами. Після повороту відділення у двошеренговому строю праворуч (ліворуч) командир відділення робить півкроку праворуч (ліворуч), під час повороту кругом – крок уперед. 

  Розмикання і змикання відділення

Для розмикання відділення на місці подають команду «Відділення, праворуч (ліворуч, від середини) розім-КНИСЬ» або «Відділення, праворуч (ліворуч, від середини) на стільки-то кроків розім-КНИСЬ (бігом розімКНИСЬ)». За виконавчою командою всі військовослужбовці, крім того, від якого здійснюється розмикання, повертаються у вказаний бік, одночасно з приставленням ноги повертають голову в бік фронту строю і рухаються прискореним півкроком (бігом), дивлячись через плече на того, хто йде позаду, і не відриваючись від нього; після зупинки того, хто йде позаду, кожен робить ще стільки кроків, скільки їх визначено командою, і повертається ліворуч (праворуч). Якщо інтервал не був визначений, розмикання проводять на один крок. Під час рівняння відділення зберігається інтервал, визначений для розмикання. Під час розмикання від середини за командою вказується середній. Військовослужбовець, названий середнім, почувши своє прізвище, відповідає: «Я», витягує вперед ліву руку та опускає її. Для змикання відділення на місці подають команду «Відділення, праворуч (ліворуч, до середини) зім-КНИСЬ (бігом зім-КНИСЬ)». За виконавчою командою всі військовослужбовці, за винятком того, до кого призначене змикання, повертаються в бік змикання, після чого прискореним півкроком (бігом) підходять на визначений для зімкненого строю інтервал, а підійшовши, самостійно зупиняються та повертаються ліворуч (праворуч). 

    Рух відділення стройовим і похідним кроком

Для руху відділення подають команди: «Кроком (стройовим кроком – РУШ». За потреби в команді визначають напрямок руху та бік рівняння, наприклад: «На такий-то предмет рівняння праворуч (ліворуч), кроком (стройовим кроком) – РУШ». За командою «РУШ» усі військовослужбовці одночасно починають рух із лівої ноги, додержуючись рівняння й зберігаючи інтервали та дистанції. Якщо бік рівняння не визначено, то рівняння здійснюють у бік правого флангу поглядом без повернення голови. Для того щоб зупинити відділення, подають команду «Відділення, СТІЙ». Для переміщення на кілька кроків убік в строю на місці подають команду «Відділення, право-РУЧ (ліво-РУЧ)», а після повороту строю – «Стільки-то кроків уперед кроком – РУШ». Після того як військовослужбовці зроблять необхідну кількість кроків, відділення за командою «Ліво-РУЧ (право-РУЧ)» повертається у вихідне положення. Переміщення вперед або назад на кілька кроків виконують так само, як викладено в § 13. Під час переміщення назад рух руками не здійснюють. Коли не потрібно йти в ногу, подають команду «ІТИ НЕ В НОГУ», а для руху в ногу – «ІТИ В НОГУ» (рух у ногу здійснюють за напрямним або під лічбу командира). Для зміни напрямку заходженням плечем подають команду «Відділення,  правим (лівим) плечем уперед кроком-РУШ» (під час руху – «РУШ»). За цією командою відділення починає заходження правим (лівим) плечем уперед: військовослужбовець крайнього флангу, який заходить, повернувши голову вздовж фронту, іде повним кроком, узгоджуючи свій рух так, щоб не потіснити інших до нерухомого флангу; крайній військовослужбовець нерухомого флангу позначає крок на місці та поступово повертається ліворуч (праворуч), узгоджуючи свій рух із флангом, який заходить; решта військовослужбовців, дотримуючись рівняння по фронту поглядом у бік флангу, що заходить (не повертаючи голови), і відчуваючи ліктем сусіда з боку нерухомого флангу, робить крок настільки менший, наскільки ближче перебуває кожний із них до нерухомого флангу. Коли відділення здійснить заходження на скільки потрібно, подають команду «ПРЯМО» або «Відділення, СТІЙ».

    Перешикування відділення з однієї шеренги у дві та навпаки

Для перешикування відділення з однієї шеренги у дві попередньо здійснюють розподіл на перший-другий за командою «Відділення, на перший та другий – РОЗПОДІЛИСЬ». Розподіл починається з правого флангу: кожний військовослужбовець, швидко повертаючи голову до військовослужбовця, який стоїть ліворуч від нього, називає свій номер і відразу повертає голову прямо; лівофланговий голову не повертає. Так само відбувається розподіл за загальною нумерацією, для чого подають команду «Відділення, за порядком – РОЗПОДІЛИСЬ». У двошеренговому строю лівофланговий другої шеренги після закінчення розподілу за загальною нумерацією доповідає: «Повний» або «Неповний». Перешикування відділення на місці з однієї шеренги у дві здійснюють за командою «Відділення, у дві шеренги – ШИКУЙСЬ». За виконавчою командою другі номери роблять лівою ногою крок назад, не приставляючи правої ноги, крок праворуч, щоб стати позаду перших номерів, і приставляють ліву ногу. Для перешикування відділення на місці із зімкненого двошеренгового строю в одношеренговий стрій відділення попередньо розмикається на один крок, після чого подають команду «Відділення, в одну шеренгу — ШИКУЙСЬ». За виконавчою командою другі номери виходять на лінію перших, роблять лівою ногою крок ліворуч, не приставляючи правої ноги, крок уперед і приставляють ліву ногу. 

Висновок. Для руху відділення подають команди: «Кроком (стройовим кроком) – РУШ». Якщо потрібно, у команді визначають напрямок руху та бік рівняння, наприклад: «На такий-то предмет рівняння праворуч (ліворуч), кроком (стройовим кроком) – РУШ». За командою «РУШ» усі військовослужбовці одночасно починають рух із лівої ноги, дотримуючись рівняння й зберігаючи інтервали та дистанції. Якщо бік рівняння не визначено, то рівняння здійснюють у бік правого флангу поглядом без повернення голови. Для того щоб зупинити відділення, подають команду «Відділення, СТІЙ».

________________________________________________________________________________________________________________

Урок №12 

Дата:20/10           

       1. Рух стройовим та похідним кроком.

 Стройовий крок застосовується під час проходження підрозділів урочистим маршем при виконанні ними військового вітання під час руху; при підході військовослужбовця до начальника та відході, від нього; при виході із строю та поверненні на місце, а також під час занять із стройової підготовки. Похідний крок застосовується в усіх інших випадках. Нормальна швидкість стройового руху — 110—120 кроків за хвилину. Довжина кроку — 70—80 см. Нормальна швидкість руху бігом — 160—180 кроків за хвилину. Довжина кроку — 80—90 см. Рух стройовим кроком починається за командою «Стройовим кроком — РУШ», а рух похідним кроком за командою «Кроком РУШ». За підготовчою командою слід подати корпус трохи вперед, перенести вагу тіла більше на праву ногу зі збереженням стійкості. За виконавчою командою почати рух із лівої ноги повним кроком. Під час руху стройовим кроком ногу з витягнутим уперед носком винести на висоту 15—20 см від землі і поставити її твердо на всю стопу, піднімаючи водночас другу ногу. Руками, починаючи від плеча, здійснювати рух біля тулуба: вперед — руки згинаються в ліктях так, щоб кисті піднімалися вище за пряжку пояса на ширину долоні й на відстані долоні від тулуба до рівня ліктя. Назад — до упору в плечовому суглобі. Пальці рук напівзігнуті. Під час руху стройовим кроком голову та корпус тримати прямо, дивитися вперед. Під час руху похідним кроком ногу виносити вільно, не відтягуючи носка, і ставити її на землю, як під час звичайної ходьби, руками здійснювати вільні руки біля тулуба. Під час руху похідним кроком за командою «СТРУНКО» слід перейти на стройовий крок, а за командою «ВІЛЬНО» — на похідний крок. Тренування здійснюється виконанням стройового кроку по квадрату.

2.  Стройове положення та повороти на місці

«Шикуйсь », «Струнко» Показ виконання команд. Під час показу положення рук — на п'ять рахунків: «роби-РАЗ» — руки зігнути в ліктях долонями всередину одна до одної; «ДВА» — пальці напівзігнуті, а великий палець — догори; «ТРИ» — великий палець покласти на напівзігнуті інші пальці; «ЧОТИРИ» — руки випростати і приставити великим пальцем до середини стегна (руки рівні опущені донизу вздовж тулуба); «П'ЯТЬ» — руки повернути на 90°, пальці (крім великого) притиснути до стегна. Основні помилки: відхилення корпуса назад, неправильне положення рук і пальців; опущене або підняте підборіддя Учні повторюють дії учителя під час показу положення тулуба, ніг, рук, голови: триматися прямо, без напруження, підбори поставити разом, носки розвести по лінії фронту на ширину стопи; ноги в колінах випрямити, але не напружувати їх;груди підняти, а все тіло трохи посунути вперед; живіт втягти; плечі розвернути; руки опустити (кисті — долонями всередину з боку стегон, а напівзігнуті пальці торкаються стегна) — окремо вивчають на п'ять рахунків; голову тримати прямо й високо, не виставляючи підборіддя; дивитися перед собою і бути готовим до дії

«Рівняйсь» «Вільно» «Заправитись» «Відставити» Показ виконання команд і тренування учнів повторами у виконанні команд При збереженні стройової стійки голова повертається вправо (праве вухо вище лівого) При збереженні стройової стійки повільно трохи послабити праву (ліву) ногу Не залишаючи свого місця в строю, потрібно поправити обмундирування та спорядження Виконати попередню команду

«Головні убори — ЗНЯТИ», «Головні убори — ОДЯГТИ» Показ виконання вправи за розподілами: «Роби-РАЗ» — правою рукою взяти головний убір за передню частину; «РобиДВА» — опустити праву руку з головним убором вниз до лівої вільно опущеної руки, передати в неї кокардою вперед, а праву руку повернути в вихідне положення. (Одягти — у зворотному порядку) Тренуються на два рахунки за учителем і потім самостійно — за його командами. Знятий головний убір потрібно тримати у лівій вільно опущеній руці кокардою вперед. Тренування проводиться за командами заступника командира взводу (можливе призначення з учнів за чергою)

«Право-РУЧ» «Півоберта право-РУЧ» «ЛІВОРУЧ», «Півоберта ліво-РУЧ»

Вишикування учнів в одну шеренгу з інтервалом у два кроки, показ виконання команди повільно на два рахунки: «РобиРАЗ», «Роби-ДВА», спостереження за їх виконанням, виправлення дії учнів, тренування їх наголошенням команд декілька разів, а потім — у цілому (так само — усі команди). Основні помилки: не повний поворот на 180°; ноги не схрестились між собою і призвели до качання тулуба після оберту; руки не притиснуті до стегон; порушення стройової стійки після повороту; відхиляння корпуса назад; поворот виконано не на підборі

На «раз» військовослужбовці повертаються у визначений бік, зберігаючи правильне положення корпуса та не згинаючи ніг у колінах, переносять вагу тіла на ногу, що попереду; на «два» — найкоротшим шляхом приставляють другу ногу. Після тренування на два рахунки — тренування в цілому («раз-два»), а потім — самостійно без рахунку. Тренування виконання повороту без попереднього наголошення, в який бік треба буде повернутися за командою.

________________________________________________________________________________________________